Низький, на ім'я Скапулярій, уважно подивився на козаків і зустрівся поглядом із Семеном. Поріг стерпів уїдливий погляд ватажка групи.
– Розбійники, — сказала Лівка кутиком рота. — Якщо вони прив'яжуться, в нас ті ще танці будуть.
Скапулярій не кліпаючи подивився на Семена, явно щось обмірковуючи.
– Сідай, Гуз[2], – нарешті прогарчав він, відводячи погляд від могутнього козака. – Ми ж прийшли сюди не сваритися, а щось поїсти, як Бог велів.
– А то я останнім часом застоявся. – Гузь потягнувся, аж суглоби захрустіли. – Я б порухався…
– Порухаєшся, тільки не зараз, – перебив його Скапулярій. – Сідай і не чіпляйся до кожного, кого бачиш.
Козаки повернулися до своєї розмови, хоча Ілля весь час пильно стежив за новоприбулими.
– То що, спочатку йдемо до хорунжого, чи мені одразу до Хмелевого барлогу?
– Спочатку до Сергія, – сказав Семен.
– А я б кинув це, – переконливо сказав Пастух. – Навіщо його турбувати? Спочатку подумаємо, що і як.
– Я теж так думаю, – підтримав Лівку Заєць.
– Отже, вирішено, – зітхнув Поріг. – Покінчуємо снідати і вирушаємо до Білоцеркви.
На мить запанувала тиша, яку порушували лише не дуже гучні коментарі нещодавно прибулих. Вони дивилися на козаків, але поки що не шукали сварки, слухаючись наказів непримітного ватажка, який задумливо дивився у маленьке віконце. Семен подумав, що їм варто вийти з корчми, перш ніж ті добряче вип'ють.
Але через деякий час виявилося, що сварки все одно не уникнути. Гузь, який вже трохи переборщив перед прибуттям, п'ючи горілку з бурдюка, захованого під свитою, тепер одним ковтком осушив кружку медовухи, подивився налитими кров'ю очима на спокійно снідаючих козаків, і особливо зухвало на Поріга.
– То що, брати рідненькі, треба би нам розважитися! – якось незв'язно оголосив він. – Нашою мовою, по-козацьки! Як справжні низовці, га?
– А ти, випердок, не витирай собі рожі іменем низового козака! — підскочив Лівка Пастух, завжди чутливий до упущень честі молодецької.
– То як? — зухвало запитав Гузь. – Круха, ти його чула? — повернувся він до єдиної жінки. Та лише похитала головою, але нічого не сказала. – Він мене випердком назвав! Ти, прислужник панський? Мене! Та я насправді вільний! Бо ж ні гетьманів, ні княжат над собою не знаю!
– Мовчи, – буркнув Семен, побачивши, що Пастух збирається до відповіді.
Скапулярій теж щось сказав Гузові, але с тим же мізерним результатом.
– Панів над собою не знаєш? – скрикнув Лівка. – І я над собою не маю, лише Бога на небесах!
– Ви дише подивіться на нього! – Гузь викотився на середину приміщення, розсуваючи столи та перевертаючи лавки. – Тоді чому це маленьке сонечко говорить, що ти маєш робити?
Лівка також вийшов з-за столу. Семен зітхнув з розчаруванням. Він знав Пастуха достатньо довго, щоб знати, що той не заспокоїться зараз, поки не розіб'є комусь голову або собі. Той міг би послухати зараз одного хорунжого, більше нікого. Він запитально подивився на Скапулярія. Ватажок бандитів злегка знизав плечима і ледь помітно похитав головою. Він також не мав бажання починати бійку. Нехай ці півні самі між собою чубляться.
Лівка був жилистий, але стрункий, голова його була гордо піднята, довгий оселедець замотаний за вухо. А Гузь… Тепер стало зрозуміло, звідки взялося його прізвисько. Він миттєво протверезів, згорбився та похилив плечі. На темній підлозі корчми його абсолютно лисий череп блищав, як справжній срібний гузь, нашитий на шкірі його ж каптану.
– Тільки без клинків! — попередив Поріг, глянувши на Скапулярія. — На кулаках!
– Без клинків! — погодився ватажок бандитів. — Гузь, дай мені свій кинджал! — кремезний бандит неохоче розстебнув пояс, кинув піхви з багато прикрашеною зброєю на стіл.
– Скоро побачимо, хто тут справжній низовик, а хто боягузливий байбак, — прогарчав він.
Когути стояли один навпроти одного, піднявши кулаки. Лівка вже збирався вдарити, коли несподівано пролунав постріл. Під низькою стелею біля входу на кухню з'явилася хмара диму. Корчмар викинув пістоль, взяв в одну руку неприємний на вигляд мушкетон, а в іншу — гульдинку. У нього була сила коня, бо важка гвинтівка, розрахована на подвійний хват, навіть не тремтіла.
– Вимітайтеся на майдан! — крикнув він. – Не будете тут мені корчми розбивати! Хочете, пани-молодці, чубитися, то йдіть туди! Тільки потім трупи з собою забирайте! Я корчмар, а не могильник! Скапулярій, я тобі не за те плачу, щоб ви мені тут руйнацію робили!
Гості завмерли, і раптом у тиші пролунав високий сміх. Пастух невпевнено озирнувся, його бойовий дух дещо вщух, хоча він би з радістю повчив того, хто так розвеселився. Семен глянув під вікно. Жінка на ім'я Круха притулилася до балок стіни і вже відверто заходилася сміхом. Поруч з нею Скапулярій якусь мить посидів спокійно, потім його обличчя затремтіло, і він приєднався до своєї товаришки. Поріг глянув на одноокого корчмаря, який все ще тримав зброю, потім на учасників двобою, які все ще стояли в бойових стійках, і раптом теж відчув приплив веселощів. Він не знав точно, звідки це береться, чи то вигляд гарячих супротивників має такий ефект, чи то сміх Крухої був такий заразний, але він не міг стриматися і заіржав, як кінь. Поруч з ним Ілля Заєць грюкнув кулаком по столу і теж почав реготати. За мить усі розбійники вже сміялися, а Гузь і Лівка все ще стояли там, дедалі невпевненіше. Нарешті кремезний розбійник опустив руки, заревів і поплескав Пастуха по плечу.