— Щось вам також до голови прийшло!
— Помело поможе тобі шукати Марусі. Це мудра голова, хоч я за свою не поміняв би. А все ж таки мудра. А як знайдете, так не відкладайте, лиш одружіться та жийте собі щасливо. Я вас благословлю!
І сказавши це, руки вгору підняв і дивився на небо.
Борис здивовано глянув на Босаковського. Невже ж з тим справді так погано?
А Босаковський далі розпорядки давав:
— Коли б хто до моїх «майонтків» голосився, то кажи, що за життя мене не знав, то й по смерті його не треба. Це я на письмі лишу... А якщо Бог милосердний першого сина вам пішле, то охрестіть його моїм ім`ям. Хай хоч тільки помину лишиться по мені. Безпотомно зі світа зійду. На мені й рід Босаковських скінчиться. Тому-то й печать мою на похороні при людях потовчи і на сигнеті гербовий знак спилуй. Був Босаковський і вже його нема.
— Жартуєте собі.
— Не до жартів мені, сину. Прочуття таке маю. Колись і я був молодий, дівчата пропадали за мною, — минулося... Погано мене черкнув якийсь харциз...
Сонце сходило, коли похід доїздив до хутора. Пси перші побігли до брами й такий гавкіт зняли, що й мерців побудили б.
Та мерців на хуторі вже не було. Челядь повитягала трупи з подвір’я й оподалік, над ставком, копала для них ями. Тільки ще сліди пролитої крові багрилися і вилискували до сонця, як велетенські рубіни.
Кілька ранених лежало на мураві, й Устя оглядала їм рани. Так дбайливо це робила, якби то були не вчорашні вороги, а свої люди.
Нараз побачив Улас Босаковського з табором і за голову вхопився.
— А це що?
— Це для вашої милості й для вашої дружини, добродійки Усті, — відповів чемно Босаковський. — Даруночок маленький привожу за гостину вашу премилу.
Балакав так, буцім він дійсно свою річ дарує.
— А мостиві пані й панянки, — повернувся до полонянок, — вольні і без викупу. Милості просимо розпоряджати собою по власній уподобі. Якій до батьків спішно, то до батьків піде, а якій до милого свого, то до нього. Не спинятимемо. А поки що, добродії наші, Улас та Устя не відмовлять вам гостинної стріхи, щоб відпочити. Правда, що не відмовите?
— Ще й питаєшся! Ми гостям раді, — відповів, кланяючись, Улас. — Будь ласка, злазьте з возів та вступайте в наші низькі пороги. Не погордуйте хуторянським хлібом-сіллю.
Балакав якомога чемно, бо бачив, що жінки це зі знатних родів.
Босаковський і собі зіскочив із сідла і хотів помагати жінкам злізти з возів, але закрутилося йому в голові, й він мало не впав. Борис підбіг до нього. Завели недужого до бічної хати.
— А не казав я вам, щоб спочили, бо забагато крові сплило, а ви — ні та й ні! Лягайте ж тепер, а я Устю покличу.
— Не клич, в Усті роботи повні руки... Передайте... Попроси лиш Уласа, щоб дав мені ківш старого меду. Старий мід, це таке питво, що здорового кладе, а недужого підносить, — щоб ти знав!
За хвилину прийшов Улас із ковшем старого меду.
Босаковський вуса на вуха позавішував і посуд обома руками до спечених вуст притулив. Пив, поки дна не побачив. А тоді:
— Спасибі, добродію мій! Вже мені полегшало. І на серці веселіше якось. А то перед годиною здавалося, що вмру. В очах мені темніло. Я вже й заповіт зробив. Усе моє добро Борисові переказав: cum lasis, boris et spodnicie bus3, застерігаючи собі одно, а саме, щоб найстаршого сина моїм іменем охрестив, а молодших мав не менше одинадцяти. Так, Бориску, серце, так! Дванадцятьох синів і ні одного менше. Багато народу вигибає тепер, то треба про нове покоління подбати. Ворог одного вб`є, а ми йому на те місце дванадцять. Розумієш мене?
— Мудрагель куропатку їв, — перебив його Улас, поклепуючи Босаковського по плечах. — Інших навчаєш, а сам так не робиш. Такий молодець і не став під вінець. Босаковський солодко заплющив очі.
— Не судилося нам, не судилося. Як горілку пили, то мене минали, а як били, то від мене починали. Така доля моя. Як на війну, то Босаковський перший, а як женитися, то — підожди! І діждався я до сивого чуба. Та ще й це сказати годиться, що дуже то я вередливий був. Першої з краю я тобі не покохаю, а треба, щоб була і гарна, і розумна, і не з якого-будь роду. Не хочу розбовтувати шляхетної крові, — щоб ти знав.
— Бачу, бачу, — усміхнувся Улас. — Ти такий козак, що все робиш не так, як треба. Зате б’єшся, як чорт!
— А правда? Але що це нинішній бій, коли його рівняти з тим, що колись бувало. Раз я перед собою цілий чамбул пер, як стадо баранів.
— Цілий чамбул?
— Щоб я так воду пив, коли брешу. А воно було так...
І Босаковський, забуваючи про біль і рану, брався розказувати один із своїх незліченних подвигів лицарських, коли в сінях залунав голос Усті: