— Не вдавай, хлопче, не вдавай. Бо, як правда, що ти в академії вчився, то й пити певне вмієш. З того там і починали науку. О, бачиш, як ти тягнеш, як смок. Доволі вже, доволі! Мені ще трохи на сніданок лиши! Так... А тепер ще одно. Я чоловік щирий і люблю щирих людей, а крутіїв ненавиджу. Якщо ти щиро гадаєш зо мною, то ще раз кажу — не пожалкуєш того. Виведу тебе в люди. Буває так, буває, що нині паливода, а завтра воєвода...
— Або возивода.
— Не перебивай. От навіщо далеко шукати, візьмім Брюховецького. Служкою у покійного гетьмана був, а нині на булаву зазіхає. Так і з тобою буде. Нині ти звичайний пиворіз, а може й горлоріз, чорти тебе знають, хто ти, а завтра серед гарних людей і сам покращати можеш. Та якби воно й не було, затям собі, що доки ми Марусі не добули, доти я тебе зі свого ока не спущу.
— З котрого?
— З обох, голубе, з обох. І коли б так, чого я тобі не бажаю, виявилося, що все те, що ти говориш, брехня, або, коли б показалося, що ти нас у засідку тягнеш, то насамперед я тебе... — і Босаковський завернув очима. — Не хочу навіть казати, що я тоді з тобою зробив би, — докінчив.
— Не зробите, ваша милосте, не зробите, бо я не дурний.
— Гадаєш?
— Знаю.
— Що?
— Знаю, що доскочити можна на службі в її милості, Олени Нечаїхи. Це ж Хмельницького донька.
— Рідна.
— Найрідніша.
— Як бачу, тебе дійсно по голові не били.
— Ні.
— Отож розбудимо табір, поснідаєш собі і лягай спати, але під возом. Там буде найбезпечніше для тебе і для нас.
— Гадаєш, я уже не був на возі і під возом? — відповів, здвигаючи раменами Фтерапонт. — Але думаю собі, що все-таки краще, зокрема для жінок, мати дах над головою. Тож поїдьмо у слобідку. Вона недалечко звідсіль.
— А люди там які?
— Виговського. Та ще як побачать полковницю, то щирим серцем нас приймуть.
Босаковський надумувався хвилину. А тоді:
— Нехай буде. Послухаю тебе.
І валка переїхала у слобідку.
18
Мисливський замочок, на якім приміщено Марусю Богатьківну, щоб її заховати від людей і зробити послушною для пана Фалдовського, стояв на невеличкому острові серед великого ставу. Став цей то розливався широким плесом, то губився у трощі й шуварах, щоб за ними знов блиснути срібним дзеркалом води. У його хвилях плюскалася сила-силенна всякої риби, а у трощі та в комишах виводилися гурми водної птиці. Рибалки цілими возами вивозили звідтіля рибу, а хлопці назбирували цілі коші качачих яєць. Одно й друге продавалося у місті за безцінь.
Кругом ставу, як далеко оком кинеш, непрохідні, місцями сокирою ще неткнуті ліси. В лісах звіра і лісової птиці безліч.
Туди-то приїздив власник цього майна на лови. І тоді в мисливськім замку гучно було і бучно, бо пан Фалдовський любив забавлятися широко, а гості його також.
Саме небаром мали відбутися там такі лови. Чекали тільки, щоб замерзла земля та щоб упала понова5, бо осінь випала дощова, а околиця і без того була мокра. Скрізь багато тепличин і зрадливих баюр, у яких чорти сидять і тягнуть мисливця за ногу. В замочку заздалегідь підновлено кімнати, порозвішувано по стінах килими й зброю, а на полицях порозставлювано дорогий посуд. В пивниці чекали меди й вина, в «аптичці» горілки і наливки всілякі, старий дворецький з ранку до ночі тупцював по дворі, пильно дбаючи, щоб усе було так, як «вельможний пан» люблять. А що доброї забави без гарних жінок нема, так заушники Фалдовського і про них подбали. Вишукали в його добрах кілька гарних дівчат та молодиць і тримали їх у панськім дворі, у Малині, де для них шили розкішні вбрання та приучували, як мають поводитися з панами.
Жертвою того свята впала також Маруся Богатьківна. Прислужники Фалдовського вже давніше помітили її незвичайну вроду, закинули сітку і зловили дорогу рибу. А що в Малині мала Маруся свояків і знайомих, то заздалегідь вивезли її у лісову пустелю. Тут вона була відрізана від світа, бо в лісах не було твердої дороги, а небагато людей знало навіть, де той замочок стоїть і куди до нього дістатися. Запрошені на лови приїздили на конях, їх супроводжували панські гайдуки й лісова сторожа, а через став перевозив їх човном ставничий. Як же тоді дістатися кому до Марусі й як їй думати про втечу?
Сиділа вона, мов пташка в золоченій клітці, з жахом думаючи про тую днину, коли до замочка заїде Фалдовський і почнуться лови. Доглядали її, як зіницю ока, навшпиньки ходили коло неї. Вона зразу сердилася, не хотіла їсти, кидала посудом, грозила, що відбере собі життя, та по кількох днях збайдужіла і здавалося, що змирилася зі своєю долею.