— Та ніби... — почухався за вухом дядько. — Воно, хоч і пан, а таки свій...
— Добре, господарю! — похвалив я. — В цій хвилині ви велику правду сказали! А зараз я вам покажу другу правду, щоби ви знали, кого слухати... Ви, — звернувся я до Крюка, — кажете, що належите до трудящих?
— Так! — потвердив Крюк.
— Ну, а я у вашу порожню заяву не вірю! Щоби бути трудящим, треба вміти працювати, а, щоби вміти, треба мати звичку до праці. Ви самі казали, що не давали себе визискувати, іншими словами сказавши — не працювали. То який же ви трудящий?
— Що ви мене хочете на словах упіймати! — знову розсердився Крюк. — Трудящий не повинен неодмінно на багача працювати. Може працювати і сам на себе.
— Гаразд, гаразд, але я хочу знати: звідки ви брали кошти на своє життя?
— Ви собі можете хотіти, але я не скажу, бо не зобов’язаний!
Я повернувся до натовпу:
— Чуєте, люди? От вам «трудящий»! От вам оборонець ваших інтересів: пролетар без батьківщини, визискуваний без визиску, робітник, який уміє лишень язиком працювати. Знаєте байку про повну і порожню бочки? Отже, перед вами така порожня бочка!
— То ви сам порожня бочка! — вереснув Крюк і посинів. — Ще не висвятився, а сповідати хоче! А що ви вмієте, крім того, щоб за батьком торбу на книші носити ?!
Я крутнувся і вхопив його за руку:
— Гей, люди! — крикнув. — У кого з вас є яка робота господарська: молотити, гній возити, чи дрова рубати?! Наймаюся на день, чи два з оцим «трудящим пролетарієм». Якщо він докаже, що зуміє працювати краще від мене, то я вам урочисто обіцяю того ж самого дня роздати увесь свій маєток до останньої нитки найбіднішим людям з нашого села. Але, — звернувся я до Жоржа, що намагався видерти свою руку, — але, коли ти, «пролетарію», не зробиш бодай половини того, що я зроблю, то я накажу своїм козакам всипати тобі сто нагаїв і посадити потому на тиждень в холодну на хліб і воду. Чув?
Базарну площу залягла тиша, а сотні очей жадібно впилися в Крюка, намагаючись видерти його відповідь раніше, ніж вона втілиться в слово. А Крюк стояв посинілий (цікава властивість — не червоніти, а синіти, як бузковий цвіт!) і намарно підшукував влучних слів для рішучої відповіді. Та, видно, нічого кращого не знайшов, крім викруту:
— Яке має значення, чи я більше, чи менше від вас зроблю? Ми говоримо принципово про саму ідею, а не про те, хто більше дров нарубає, чи гною навозить...
— Маєте! — показав я на нього людям і скочив із воза.
Крюк іще спробував щось говорити, але його слова потонули у вигуках:
— Годі, годі базікати! Вже бачимо, що за трудящий з тебе!..
— Йди в Расєю порядки заводити!..
— І то отаке чортзна-що людей баламутить!..
— Його добре було б до собачої буди прив’язати, щоби гавкав!
— Ні, краще до дишля причепити — буде язиком дзвонити!..
Тут і там, правда, чулися слабі й непевні голоси в обороні «трудящого», але більшість була проти нього. Велика більшість. Крюк був покладений на обидві лопатки. Він це бачив і розумів і кинув мені повний звірячої ненависти погляд. Ох, скільки ж цей погляд обіцював!..
Та я витримав його з іронією й великодушністю переможця. Засміявся і пішов до саней.
Мій візник, нокаючи на коні, покручував головою і усміхався. Врешті не витерпів і обернувся до мене.
— А ви його, паничу, ловко піймали! — сказав.
— Ти, хіба, чув?
— Та вже ж, що чув. Я близько з батогом у руках стояв... А, знаєте, хто він такий?
— Ні. А ти знаєш?
— Знаю. Себто, я не знаю, та мені ось тілечки один парубок із Пещерного казав. Батько цього «пролетарія» вексель підробив, і його заслали. А маму взяв до себе один пан за ключницю. З Курська вони приїхали до Єлисавету. А в того пана була донька молода. От цей самий «пролетар» і збаламутив доньку. Він знав, що батько по волі не віддасть, то ж підмовив її тікати. Але пан якось довідався, доньку до Петербургу вислав, а цього «трудящого» наказав батогами випрати і поганою мітлою з двору вигнати разом із мамою. Тому він такий лютий на панів.
Це було в грудні 1917 року, якраз у часи веремії зі скликанням Першого Всеукраїнського З’їзду Рад[23]. Вибух більшовицького повстання, а за ним — бої проти банд Муравйова та Овсєєнка-Антонова надовго відірвали мене від рідного села. Побіч мене Сергій і Святослав, та ще приятелі й знайомі в рядах Вільного Козацтва відбивали Арсенал. Сергія при тому поважно поранено, а Святослав, рятуючи людей із палаючого будинку, сильно попікся. На наказ команди мене приділено до охорони транспорту ранених, і я виїхав із Києва раніше, ніж він упав у руки більшовиків.
Святослава й Сергія я відправив додому, а сам, приєднавшись до лав Січювих Стрільців, повернувся здобувати Київ від червоних. Не було часу думати про родину. Коли ж столиця була вже в наших руках, виникли нові проблеми, нова тривога. І без того непевна ситуація ускладнювалася через безоглядну поведінку Німців. Проти України діяло все: Німці, чорносотенні московські організації, більшовицька наволоч і свої ж таки єдинокровні соціялістинні шашлі. Я й ті, які думали і почували так, як я, були глибоко затривожені й зажурені майбутнім. І лишень, коли проголошено Гетьманщину, у нас зродилася міцна надія на покращання. Хто знав Гетьмана[24] — вірив йому.
23
Перший Всеукраїнський з'їзд Рад, скликаний більшовиками, відбувся 11-12 (24–25) грудня 1917 року в Харкові після того, як більшовицькі делегати залишили з'їзд у Києві. На ньому було проголошено створення Української Народної Республіки Рад (УНР Рад) як федеративної частини Російської республіки.