Від обурення у мене внутрі все перевернулося. Я ледве опанував себе, щоб не вхопити цього поганця за карк і не скинути його сторч головою з веранди. Мені видалося блюзнірством, що він смів говорити до нашої Пшенички, ба, навіть усміхатися до неї!
Не тямлячись від гніву, я вибіг на веранду й безпардонно постукав у плече Жоржа стеком. Коли ж він оглянувся, тим самим стеком вказав йому на сходи, не говорячи ні слова. Крюк почав синіти, цілком так, як при першій зустрічі на базарі, але гнучкий стек у моїх руках напевно промовляв досить красномовно, і «трудящий» вирішив не ставити опору. Знову кинув мені повний ненависти погляд, скорчив пику у високомірну гримасу, гордо підніс голову, та все ж досить швидко збіг з веранди.
Потім, коли я, перепросивши тітоньку Марусю й гостей, пояснив мотиви свого вчинку, тітонька жахнулася:
— То я більшовика тримала під своїм дахом?! Подумайте лишень! А мені його представлено як студента юридичного факультету й сина лікаря! Кому ж у голову прийде документів питати?!
— Тепер ніякі документи нічого не варті, — сказав я. — Ще до деякої міри можна людину пізнати по тому, чи говорить вона по-українськи. Коли не говорить — гнати в шию!
— І я його вижену, вижену! — завзялася тітка.
Однак, виганяти Крюка не довелося. Він по цьому випадку щез, навіть не забравши своїх речей.
У жовтні ми відсвяткували заручини Пшенички і Святослава. З’їхалася до рідного дому вся сім’я, і цей день у моїй пам’яті залишився останньою світлою віхою молодости. А з листопаду почалося...
Не хочу навіть згадувати подій, якими скінчився 1918-ий і почався 1919-ий рік. Я пережив цей перелом як найгіршу хворобу, покинув столицю ще в грудні й вернувся додому. Було мені тим прикріше, що нас четверо братів поділилося на дві ворожі партії: Антін і Сергій приймали активну участь в протигетьманському повстанні й після перевороту залишилися в Києві; а я й Андрій були в рядах сердюків. Андрій забрав родину і виїхав з гетьманом, я постановив відійти від політичного життя, а Святослав сказав, що ще побуде р Києві «у ролі пасивного обсерватора».
Вернувшись додому, я просив — нічого мене не питати. Замикався у своїй кімнаті й виходив лишень до столу. Мабуть вигляд у мене був дуже понурий, бо при їді рідко хто обзивався словом, і взагалі в хаті запанувала напружена й трагічна тиша. Вона була тим дивнішою, що фортепіян мовчав також.
На початку лютого повернувся Святослав. Наше село лежало на дорозі від станції до його села, і він заїхав до нас. Не скидаючи кожуха, присівся на краєчок стільця і спитав:
— Знаєте останню новину?
Був пожовклий, мав почервонілі очі й усміхався сардонічною усмішкою.
Ми всі стояли довкола й похмуро мовчали.
— Маємо нову федерацію, — не дочекавшись відповіді, повідомив він. — На цей раз — федерація з більшовицькою Росією. Наш «землячок» Раковський проголосив в імені всього українського народу... Га, як вам це подобається?..
І знову, не дочекавшись відповіді, зірвався зі стільця.
— Вибачте, їду додому. Як тут? Дуже неспокійно? Треба людей під зброєю тримати. Будьте, поки що, здорові!..
Поцілував руки в матері й Пшенички, обернувся до мене й клепнув по плечі:
— Носа догори, Несторе! Може після цього наші люди мудріші стануть. В кожному випадку ми маємо роботи вище голови! — і він черкнув пальцем лінію над своєю головою. — Я увечері приїду. Будь здоровий!..
Але ні ввечері, ні другого, ні третього, ні десятого дня я не хотів ані говорити, ані навіть слухати про справи політичні. Святослав сердився й обкладав мене усякими діткливими[25] епітетами, але я не піддавався.
— Ти знаєш добре, що я також уважаю цей переворот злочином, який лягає страшним гріхом на цілий нарід. Але й за гетьманщини не все було ідеально. Одні винні і другі винні, одні мають слушність і другі мають слушність, — це був головний аргумент Святослава.
У відповідь я завжди пригадував дядька з базарного мітингу, який казав: «Говорите ви — ваша правда, говорить хто інший — його правда».
— Бо так і є, Несторе! Проблема настільки важка, а обставини такі заплутані, що тут важко бути абсолютно безпомильним!
— А я тобі, Святославе, скажу те саме, що вже казав сто разів: я не прикладу руки до справи, яку не вважаю за чисту і певну.
— Коли так стануть усі дивитися, то гору візьмуть більшовики.
— Якщо дивитися на речі твоїми очима, чи очима того дядька на базарі, то й більшовики мають слушність. Облишмо це! Берімся ліпше до практичних речей: оборони повіту.