Практично беручи, хоч ми розходилися зі Святославом у поглядах, але від того нічого не мінялося: ні я, ні він не могли взятися до чогось більшого. Більшовики зайняли Київ і сунулися вздовж залізниці на захід. У нас, в запіллі, було безвладдя. Деякі села падали здобиччю грабунку й бандитизму, деякі самі перетворювалися в осідки горлорізів, деякі, навпаки, вміли боронитися й забезпечити лад і порядок внутрі. Наше село належало до тих останніх і вже нераз успішно ставило чоло всякого роду напасникам. Але, звичайно, само не встояло б проти великого відділу війська. Ані наше, ані якесь інше. Отже, треба було подумати про оборону, що діяла б в інтересах цілого повіту. Бо щораз то ставало небезпечніше, і Вільне Козацтво, роззброєне за гетьманщини, тепер було потрібне більше, ніж коли. Та, на щастя, сили були, зброя була в кожній хаті, зацікавлення також було — лишалося тільки все це використати. Знайшлися також люди, тямущі у військових справах, «і ми незабаром перетворили майже цілий повіт у редуту, на якій розбивали носи денікінці, більшовики, анархісти і звичайні грабіжники. Постійні стежи й телефонічні зв’язки своєчасно давали знати про небезпеку, а штаб, розташований у найдо гіднішому місці, відразу давав накази й керував операцією.
Отже, ми жили окремою республікою, і на нас завзялася більшовицька влада. Інколи нам потрапляла до рук якась проклямація, або часопис, в яких рідко коли бракувало згадки і погроз у наш бік. І не можна сказати, щоб ми не розуміли всієї небезпеки свого становища. Надія могла бути лишень на перемогу національних сил. Але надія марніла. Ми знали, що більшовики вже посунулися аж до Проскурова, що Григоріїв[26] зрадив не лишень Гетьмана, але й Директорію, перекинувшись на бік червоних. Знали, що Директорія намарно шукала підтримки в Антанти, що війська Антанти врешті покинули Одесу, виперті червоними, і що в Києві шаліє терор «черезвичайки».
Мати потиху плакала, молилася ночами і все поглядала на дорогу, що йшла від станції. Батько раптом постарівся, згорбився і свою журбу топив у подвійній господарській ревності. А Пшеничка стала зовсім непомітною. Шукала самотности і, забившись у якийсь укритий кутик, могла сидіти годинами, глибоко задумана й сумна. Кілька разів я знаходив її і питався, про що вона думає? І тоді вона дивилася на мене, жалібно й винувато всміхаючись.
— Ах, Несю, — казала, намагаючись стримати сльози, — я така тупоумна, що нічого-нічогісенько не розумію!..
Викликала жаль і співчуття. Я цілував її ніжне чоло і заспокоював:
— Не журися, моя золота Псенися Псеницка, і не бери на себе несправедливого обвинувачення. Тепер справді лишень дурень може сказати, що він багато розуміє, але з розумних людей ніхто не відважиться такого сказати.
Сестра хитала гладенько зачесаною голівкою:
— Не потішив ти мене цим, Несю, ані трохи. Бо, коли б лишень дурні не розуміли, не було б лиха. Але коли наче й розумні й відповідальні люди починають робити щось таке недоладне, незрозуміле, а навіть попросту злочинне, то стає страшно.
— Справді. І це вже таке прокляття, яке не вперше повторюється в історії. Та твоя журба безсила щось змінити, чи примусити когось помудріти.
— Ти якось так дивно потішаєш, Несю, що мені ще сумніше стає.
— Бо ти надармо собі голову клопочеш, сестричко. Твоїм призначенням є якраз вносити радість і розганяти хмари, а не посилювати смуток в родині. Залиши державні справи політикам.
Пшеничка враз почервоніла і прикусила губку.
— Дякую... — сказала ображено.
Мені стало соромно, і я поспішив оправдатися:
— Вибач, моя золота Псенися Псеницка, я не хотів тебе образити, а ти мене не вповні зрозуміла. Пригадай собі, що й найбільшим нашим керманичам держави не вдавалося виграти війни з черню, яка у вирішальні моменти все спихала долю країни на бездоріжжя. Богдан Хмельницький міг з допомогою черні перемогти таку потугу, як Польща, але проти черні йому б і Польща не помогла. Мав покійний щастя, що скоро помер. Хто його до Переяслава довів, як не чернь? Хто пляни гетьмана Виговського нанівець звів? Хто проти гетьмана Мазепи рив? На кого Москва вже майже два століття спирається у своєму пануванні на наших землях?
— Чекай, — перебила мене сестра. — І що з того?
— Що з того? З того висновок: коли такі непересічні мужі й політики, як гетьман Хмельницький, Виговський і Мазепа не могли нічого вдіяти, хоч мали владу й зброю, то ти, моя золота Псенися Псеницка, й поготів нічого не зробиш смутком і сльозами. Залиши ці клопоти іншим.
Сестра довго мовчала, а потім подивилася з лагідним докором в очах на мене.
— Даруй, братику, але в тебе — що не слово — то все гірше. У доброго господаря навіть заіржавілий цвях не змарнується. І я би не хотіла бути нічим іншим — лишень отаким іржавим цвяшком...
26
Отаман Григор’єв (Никифір Олександрович Григор’єв-Серветник (1884-1919)) — кадровий офіцер (штабс-капітан) Російської імператорської армії; підполковник Армії Української Народної Республіки (1917); один з отаманів Українського Вільного Козацтва (1917-1919), сотник Запорозької дивізії Армії Української Держави (1918); повстанський отаман Степової України (1918), начальник Херсонської повстанської дивізії, полковник Дієвої Армії Директорії Української Народної Республіки та Головний отаман Повстанських військ Херсонщини, Запоріжжя і Таврії (1918-1919); командир 1-ї бригади Задніпровської Української радянської дивізії, начальник 6-ї Української радянської стрілецької дивізії Української Червоної Армії (1919); керівник антибільшовицького повстання на Півдні України та головнокомандувач об'єднаної Української Повстанської Армії (1919), самопроголошений гетьман України (1919).