Вже смеркло, коли я увійшов у подвір’я, вчинивши великий переполох серед численної собачні. На цей лемент вийшов батько Гната — Григорій Савенко, але мене не впізнав. І навіть по тому, як я назвав себе, ще приглядався з видимим недовір’ям. Упізнавши ж, зрадів дуже.
— Господи, та це ж і справді Нестор! — мовив голосно, міцно стискаючи мою руку. — Хто ж би думав, хто б гадав!.. Але ж ви і потрапили — в самий раз!
— А що? — спитав я.
— А заходьте — побачите...
Зацікавлений, я переступив поріг темних сіней і, тримаючись за рукав господаря, пішов за ним у ліву половину хати — до світлиці. І яке ж було моє здивування, яка радість, коли у світлиці за столом я побачив... Пшеничку й Святослава!
— А це як?! А це що за чудесний збіг обставин?! — вигукнув я.
Вони також ледве мене пізнали, й лишень після мого вигуку кинулися вітатися. Ми обіймалися, сміялися й плакали з радощів, і Савенкові треба було аж кілька разів повторити ті самі слова, поки я зрозумів, що мені належить спочатку помитися і взяти чисту сорочку.
Савенки були собі звичайними селянами, навіть і не дуже багатими. Мали вони просту глиняну хату під соломиною стріхою, щоправда, чисту й простору, але подібну до переважної кількости усіх сільських хат. Родина тепер складалася з чотирьох осіб: батька, матері, та наймолодших двох дітей — шістнадцятирічного Митька та чотирнадцятирічної Гані.
По вечері нас троє вийшли в садок і полягали на розстеленій ряднині. Ганя поставила нам велику миску з кобильохами[27], яким ми віддавали стільки ж уваги, скільки й нескінченій при вечері розмові.
Отже, «чудесний збіг обставин» вияснився досить прозаїчно: батьки Святослава разом зі старшою донькою, зятем та внуками виїхали до Галичини і звідти вмудрилися передати листа, благаючи сина й невістку тікати з небезпечного терену. Вони хотіли забрати зі собою Пшеничку ще при виїзді, але вона лишилася при батьках очікувати Святослава. Коли ж Святослав вернувся, на виїзді почали настоювати мої батьки. Себто, батько їхати нікуди не думав, але настоював на тому, щоб їхали молоді.
— Я — пастир, — казав він. — Я не можу покинути стада, за яке відповідаю перед Богом. З ними мені жити — з ними й умирати. Але вам залишатися тут — це все одно, що самогубство.
Молоді спочатку впиралися, але після того, як на село наїхав загін ЧеКа, що його з великим трудом відбили оборонні сили повіту, побачили весь розмір небезпеки і скорилися батьковому наказові. Властиво, Святослав не був з тих, які перед небезпекою тікають, але тепер мав на відповідальності молоду дружину й мусів про неї подбати. Мама, звичайно, залишилася з батьком.
— Ах! — пригадав мій шуряк. — Ти знаєш, хто тепер начальником повітового ЧеКа? Жорж Крюк!
— Так, — підхопила Пшеничка, — і це він пообіцяв, що «скрутить голову контрреволюційній гідрі», а ми злякалися і почали тікати...
— Пшеничко, — сказав Святослав, — я не злякався, але загрози не можна легковажити.
— Ах, подумаєш! — сердилася сестра. — Ти не злякався, а я ще менше — і все ж тікаємо...
— Він погрожував, що помститься на ній... — наче по допомогу, звернувся до мене Святослав, показуючи на Пшеничку.
Я підскочив.
— Нема над чим сперечатися! — увірвав розмову, пригадуючи собі братів і тітоньку Марусю. — Дуже добре зробили, що виїхали. Особливо добре для тебе, сестричко... Але чому ви взяли напрям на Бершадь?
— Ми не вибирали напряму, а вибирали стежки, якими ще ходить безвладдя, — пояснив Святослав. — Твій батько пригадав про Савенків і порадив нам іти на Бершадь, а з Бершаді — на Вапнярку і на Ямпіль.
Ми тихенько гуторили і слухали жаб, що перегукувалися у ставку.
— Микитишина верша, Микитишина верша, Микитишина верша!.. — верещала одна.
— Пов-на ра-ків, пов-на ра-ків... — глибоко горляним голосом спроквола відповідала друга.
— Купи мені черевики-ки-ки-ки, купи мені чере-вики-ки-ки-ки, купи мені черевики-ки-ки-ки... — гостро наказувала чоловікові, що йшов на ярмарок, третя.
— На корках, на корках!... — сонно підказувала сусідка.
Пшеничка тулилася до Святослава, і її темна сукня зливалася з темінню саду. Я бачив невиразно зариси її ніжного личка поруч ясноволосої голови Святослава і намагався розпалити в собі радість за них обидвох: адже неласкава доля змилосердилася бодай над ними, звівши знову докупи вірні кохаючі серця.
— Так, так, — відповів я вголос на свої власні думки, — тікайте й рятуйтеся бодай ви обидвоє, бо по всьому видно, що година волі нам ще не так скоро виб’є...