Твір „Куди веде стежка" пройнятий повним зрозумінням людей, визнаванням вищих ціннощів і вірою у вищу справедливість. Виявлення, що кінцева перемога за тими, хто служить величному й має для цього служіння достатньо сили, зручности й відваги.
І дивне відчуття історії, що його майже не стрічаємо в сучасній нашій літературі, а яке вказує на глибший вгляд Авторки в пройдене нацією, що виявилось у майже автопсійному відтворенні сцен і настроїв із часів боротьби за волю, зокрема в оцінці знищення власними українськими руками гетьманської Української Держави.
Іван К-ий
Куди йшла стежка?
Щоби дістатися з останньої залізничної станції до табору, наш етап мусів іти місяць пішки, бо ніякого іншого роду сполучення не було. А через те, що стояв уже початок жовтня, то останні два тижні ми пробивалися по пояс у снігу і проводили ночі здебільше під відкритим небом, рятуючись від суворих сибірських морозів багаттями, розкладеними на розчищеній землі.
Та при цих кволих заходах все ж багато наших товаришів по нещастю залишилося заков’язлими[3] на місцях постою, а в цілому етапі рідко хто не мав обморожених облич, рук, ніг, спалених морозами легенів, або інших найгрізніших видів найважчої простуди, а всі без вийнятку просто падали з ніг від утоми й голоду. І тому (о, іроніє!) ми рвалися думками до місця нашого майбутнього довголітнього ув’язнення, з якого рідко кому судилося вийти живим, — до захисту, де не треба було йти й де можна було зігрітися. Тим захистом мав бути концентраційний табір «Кугурча», положений над рікою Алдан.
Але, прийшовши на місце, ми мусіли ще шість годин терпіти у дворі табору, поки адміністрація полагоджувала всякі формальності, потрібні хіба лишень на те, щоби ще більше з нас познущатися. І лишень, холи згас короткий зимовий день, а на чорне небо виступили великі яскраві зорі, нам наказано розійтися по бараках.
Переступивши поріг мого нового житла, чорного і смердячого, як паща здохлої гієни, я мало не зімлів. Але зараз же переборов слабість, потішаючи себе думкою, що взамін за свіже повітря, блакить неба і чудесні краєвиди засніженої тайги, я дістаю бажане віддавна тепло й місце на нарах, де можна лягти й простягнути на всю довжину розпухлі ноги. І я наперед смакував розкіш хвилини, в яку здійсниться моє бажання, з нетерплячкою чекаючи, поки бараковий розподіляв місця для новоприбулих. Щоправда, тієї розкоші мені не довелося зазнати, бо я заснув раніше, ніж успів упасти на голі дошки нар, але в останню мить щось блиснуло перед моїми очима. Сталося щось таке, що хотіло привернути мою увагу, та втома взяла верх, і я вмент заснув.
І вже не знаю, коли це сталося: чи в останню мить притомности, чи серед важкого сну, перериваного стогонами інших в’язнів і браком повітря, чи таки у самому сні, але до моєї свідомости дійшло, що в бараці знаходиться також і Жорж Крюк. Я побачив його тоді, коли, очманілий від теплого смороду, ласо дивився на нари, де бараковий зазначав крейдою моє «мешкання». Він сидів серед кількох куп лахміття, з-під якого стирчали обтягнені жовтою шкірою кости й тьмавилися втомлені, понурі очі, повні безнадії й смутку. Лишень в одного Крюка ті очі, вибалушені, чорні, виразно семітські, світилися божевільним переляком, спричиненим, безсумнівно, моєю появою. Перекривлений рот, в якому цинга вже зробила добру частину роботи, обрязкле бліде обличчя й ріденьке волосся, що з'їжилося на скронях, робили враження чогось несамовитого.
Але це все дійшло до моєї свідомости далеко пізніше — не знаю, коли саме: чи під час сну, чи під час обертання з боку на бік, чи під час пробудження. Але, коли я встав, то вже знав напевне, що Жорж Крюк ділить зі мною каторгу заслання.
Хі! «Жорж Крюк»! Не Ґрішка, не Ґріґорій і навіть не Ґеорґій, а Жорж. Ах, як це шикарно звучить: «Жорж»! Відчуваєте? «Жорж»! Комічно, що такого Крюка, пролетарія по ідеології, який мусів з презирством відвертатися від усього закордонного, «буржуазного», себто, не-пролетарського, а, ще вірніше, не-московського, — таки тягло «на панське». Не його одного — тисячі таких, як він, що соромливо хворіють на манію величности і, помимо крикливих зневаг до всього чужого, жадібно запозичують для себе все, починаючи з фасону черевиків і кінчаючи на власних іменах. Свого часу Москалі кпили з самих себе, прозиваючи ці нахили, як «суміш французького з нижегородським», і під цю рубрику підходив якраз Жорж Крюк.