— Коли справді любиш, то все гаразд. А решту скажеш колись, коли підростеш і помудрієш. Добре?
— Я би також хотів якесь гарне слово почути, — озвався я.
— Заздроснику! — вхопила вільною рукою мене за шию Пшеничка і притягнула мою голову до голови Святослава. — Чому не пошукав собі такої, яка б тобі те саме вдень і вночі повторювала? Але не заздри: люблю вас обидвох. Люблю, люблю, люблю!..
— Ой, лукава, вража жінка... — заспівав Святослав і зробив Пшеничці «баран-буц».
Ми всі старалися вдати, що забули недавню сцену, але ні я, ні напевне ніхто з нас, нічого не забув. Таємниця лишилася нерозгаданою.
Увечорі вернувся Митько. Розказував, що у Вапнярці дуже небезпечно, бо повно більшовицького війська. Та Митькові поталанило зустріти Євгена Бубна й умовитися з ним. Євген Бубон був старим контрабандистом, а тепер займався тим, що передавав листи й вісті, переводив людей через фронти, кордони й застави, використовуючи таким чином в нових обставинах досвід, набутий ще в молодих літах. Отже, цей Бубон переказував через Митька, щоби Святослав і Пшеничка вибиралися без проволоки в дорогу. В умовленому місці вони мали зустрінути жінку й робити все те, що та жінка накаже. Виходити без речей і в найпростішій одежі.
Речей вони й так не мали ніяких. Пшеничка взяла зі собою лишень золото, а Святослав — револьвера і дві гранати, Переодягнулися в селянську одежу, побрали серпи та клунки з їжею і так вирушили в непевну дорогу, супроводжувані благословенствами і побажаннями щастя від щирих і добрих Савенків.
Одночасно вирушив у дорогу і я. Відпроваджував дороге мені подружжя верстов з десять і ніяк не міг зважитися попрощатися. Було це не перше розставання, але, дивна річ, ніколи мені не було так важко, як в ту ніч. Бракувало сил зупинитися і сказати: «Прощавайте!».
— А, може, підеш разом з нами? — запитав Святослав, і саме тими словами примусив мене вернутися.
— Ні, — відповів я. — У мене нема причин іти звідси. Я ще можу лишитися.
Прощання було довге й болюче. Мені видавалося, що я ще недостатньо сказав, і все повертався від сестри до шваґра і від шваґра до сестри.
— Годі вже, Несю, — попросила Пшеничка. — Довші проводи — більші сльози.
— То поцілую тебе востаннє,— обняв її ще раз. — Скажи ж мені, коли ми побачимося знову, моя золота Псенися Псеницка?..
Темна ніч не дозволяла бачити багато, але мені видавалося, що сестра усміхнулася й відповіла мені довгим, глибоким поглядом, в якому розкрилася якась уроча, грізна правда. Мені стало холодно від того погляду, і я випустив Пшеничку з обіймів. Обняв ще раз Святослава і майже бігом завернув у другий бік.
На другий день я перейшов Бог[28], і тоді мені стрічні люди оповіли страшну новину: наш повіт нападено знову і на цей раз переможено. Звичайно, в таких випадках вістки все бувають перекручені й перебільшені, і тому я відразу не повірив у те, що війська ЧеКа нараховували 100.000, і що з цілого повіту не залишилося серед живих ні однієї душі. Та зате я не міг не вірити, коли названо моє село, що його мали спалити і зрівняти з землею, та прізвище моєї родини, що з нею більшовики розправилися на місці. Оповідачі мене не знали й розказували мені, наче новину, що в такому й такому селі був надзвичайний священик на прізвище Пашницький, що його сини й донька — всі за Україну, і що ці Пашницькі були сіллю в оці червоних, бо зорганізували своє військо і не дозволяли більшовикам грабувати населення...
Отже, я вже знав усе, і мені не треба було йти додому. Але я таки пішов, і лишень Бог та я, та ще темні ночі знали, з яким серцем вертався я в рідні сторони. Не шукав доріг, не бачив нічого перед собою — йшов уперед день і ніч, аж поки не опинився на тому попелищі, де колись стояло село. З нього не лишилося ні однієї хати, ні клуні, ні якої іншої будови, лише серед нічної темені бовваніли обгорілі комини та безлисті дерева, що недавно ще зеленіли й красувалися овочами. Не чути було ніде людського голосу, лише в моторошну тишу врізувалося тоскне завивання кількох собак, а в горлі давив солодкаво-нудотний сморід розкладу.
Спотикаючись і провалюючись в якісь ями, я доволікся до руїн свого дому, відшукав кутик поміж рештками двох стін і сів. Я не можу нічого оповісти про ті години, крім того, що була ніч, наповнена розпукою синівського жалю, був біль, великий і бездонний, як ніч, і була самотність, тоскна, як завивання собаки. Потім була буря, що клекотіла громами й присвічувала блискавками до мого горя, і дощ, який плакав зі мною і змочив мене до нитки. А ще пізніше Мирон Ледь та Василь Хрущ — два парубки з нашого села — погрожуючи й штовхаючись, вели мене кудись через поле, над яким здіймався вогкий ранок і зловісно кричало, кружляючи в синьому небі, безліч гайвороння.