Гостя кивнула мені пальцем і, коли я підійшов до неї, міцно мене поцілувала. Потім сіла на розстелений кожух, пригубила чарку й зідхнула.
— От, що, діти, — сказала, — зв’язкового, який ніс до вас наказ, переловлено, і, тому замість нього, післано до вас мене. Письмового наказу не маю, але звелено мені переказати вам таке: негайно зібратися і вирушити на захід. З Басарабії на початку листопада має перейти кордон відділ українського повстанського війська, і ваш загін є одним з тих, що мають приєднатися до нього...
Так дізналися ми про Другий Зимовий Похід і мали увійти в склад Басарабської Групи, очоленої генералом Гулим-Гуленком, якого я вже знав з попередніх років.
Звичайно, ми щиро пожалували за зв’язковим, але в тих умовинах смерть була надто природним явищем, щоб її довго оплакувати. Головне було, що суть наказу до нас дійшла й оп’янила нас більше, ніж би спинила ціла пляшка вишнівки, випита кожним присутнім зокрема. І ми вже почали виявляти всі ознаки великого вдоволення, коли Любов Андріївна піднесла вгору палець, прохаючи уваги. І те, що вона сказала, справило на нас враження ківша холодної води, вилитої на розгарячені голови.
— Однак мусите прийняти до уваги, — говорила наша гостя, — що у вашому загоні є зрадники, які в рішучу хвилину перейдуть на бік ворога і, висловлюючись фігурально, встромлять вам ножа в спину...
Ми так беззастережно вірили всім своїм товаришам по зброї, що вістка нас приголомшила, але Любов Андріївна наводила нам безсумнівні докази зради, відкинути які не було можливости.
Це був поганий знак, але, не дивлячись на осторогу, ми все ж не змогли відмовитися від участи в поході. Вжили всіх заходів обережности й старалися вгадати наперед всі можливості.
Довго було б описувати, як розгорнулися події. Вистачить лишень сказати, що все сталося навіть і не так чорно, як могло статися. Кількох зрадників ми навіть успіли викрити й покарати. Але все це дуже погано вплинуло на настрій друзів і значно зменшило сили загону.
Та найгірше чекало попереду: це була невдача походу Басарабської Групи. Мушу признатися в малодушности. Я був радий, що в останній день дістав контузію в голову й не бачив сумного кінця...
І знову переховували мене незнайомі добрі люди, але, коли я прийшов до пам’яти, не могли мені нічого сказати. Я не знав, хто з моїх товаришів живе, хто попався в полон, хто поліг на полі бою, а хто перейшов румунський кордон. Навіть про Василя мені не могли сказати. І від того було мені так важко на душі, що, здавалося, бракувало повітря. На довершення прийшли вістки про трагедію Базару, й це мене добило цілком. Світ перетворився для мене в пустелю без доріг, без мети і без пристановища.
І тоді я, поклавши в кишеню кілька різних документів, пішов, куди очі дивилися. Байдужісенько мені було, що мене впізнають, впіймають і замучать — нічого не було страшно. І напевне тому, що я не тікав, небезпеки виминали мене, а смерть не бачила ніякої приємности в надбанні такої душі, яка вже й без смерти була майже мертва.
От так почалася моя безконечно-довга тулячка, й однією з її етапів був табір над рікою Алдан.
* * *
Якщо казати правду, то ніяких страшних несподіванок каторжне життя мені не принесло. Було воно дуже важке, але я вже знав його наперед і з оповідань бувальців і з дедуктивних розважань. І через те, що я не тільки собі його вірно уявляв, але й готувався до нього протягом довгих років, воно мене ані не злякало, ані не зламало. Бігло воно звичайними рейками: непосильна праця від ночі до ночі, гірше, ніж рабське, безправ’я, голод, бруд, знущання, нічні алярми й труси, а позатим — морози й вітри, що кпили собі з нашої арештантської одежі й упікалися до шпіку костей.
Через три, чи чотири дні після нашого прибуття до «Кугурчі» приведено туди ще один невеличкий етап, властиво, велику групу, складену переважно з криміналістів[31]. У наш барак їх попало всього двох, але цього вистачило, щоб внести колотнечу. По-перше вони відразу знюхалися з Яшкою Чижиком та Понькою Смиком і скинули дотихчасового старосту бараку — Федора Бородача, колишнього шахтяра, що в п’яній бійці вбив міліціонера та лаяв на цілий голос нецензурними словами усе ЦК компартії, разом зі Сталіним. Був це тип, безперечно, примітивний, але не розкладений морально, як звичайні криміналісти. Обов’язки баракового сповняв совісно, а фізична сила й тверда вдача його забезпечували у бараці спокій і порядок. Видимо, позиція, яку займав, лоскотала його амбіцію, а тому був глибоко ображений, коли босячня раптом заявила, що бараковим буде Льодя Зип.
31
Звісно, під словом «криміналісти» тут маються на увазі не детективи, а злочинці, тобто кримінальники.