— Діло! — крикнув я. — Побачимо, чи твоє слово — слово, чи лишень квач?!
— Хочеш на своїй шкурі переконатися? — крутнувся до мене Зип.
— Хочу! Але покажися, що ти справді відважний чоловік, а не смердяча блощиця, що потихеньку лишень в темноті нападає. Герої задрипані!..
Була би напевне вчинилася кривава бійка, але вскочили конвоїри й почали нас прикладами виганяти на подвір’я для перевірки.
Після перевірки криміналісти заявили, що не підуть до роботи на знак протесту проти «нападу фраєрів» на їхнього «невинного» колегу. Адміністрація табору завжди йшла на поступки блатним, по-перше, тому, що боялася їх, а по-друге, тому, що бандитський елемент був у її руках додатковою зброєю проти політичних в'язнів. Тому і на цей раз вдоволила вимогу своїх спільників.
Нетрудно було догадатися, що босячня готує нам відплату, й до цього ми мусіли приготовитися. Відсутність на роботі наших ворогів випала нам на руку, а що спритного в’язня не міг упильнувати найзаїліший[33] конвоїр, то ми під час роботи уклали плин наступу й оборони. По-перше, попередили всіх в’язнів, що кожного, який побіжить з доносом до адміністрації, чи до босяків, і зрадить, чекає смерть. По-друге, наказали всім, щоб відразу вибирали собі «партію» і ставали по її стороні, бо нейтральних ми не визнавали і зачисляли їх також до ворогів, з якими мали поступати, як поступатимемо з босяками. Себто, дрібноту лише «паримо», але зачинщиків маємо унешкідливити таким самим способом, як Шляпу. Інакшими словами сказавши, калічимо так, щоб на довгий час, або й назавжди, позбавити можливости чинити злочин.
Плян був жорстокий, задум — небезпечний, успіх — сумнівний, але ніякі півміри справи не розв’язували, і нам залишалося або скорити собі босячню, або бути скореним самим, або... вмерти.
Але, на наше приємне здивування, ідея почала ширитися поміж в’язнями й знаходити велике число прихильників. У зручний момент до мене наблизився Арпад і замуркотів:
— Наш барак солідаризується з вашим і на перший сигнал тривоги починає те саме. Від себе додам, що кожний, повертаючись із роботи, мусить мати при собі палицю, каменюку, або іншу якусь зброю.
— У вас також є блатні? — спитав я.
Арпад зневажливо потиснув плечима:
— Що за образливе питання! «Також є»!.. В нашому бараці сидить сам Єзя Хлюдь.
— Хто він такий?
— Ви, колего, зраджуєте жахливе невігластво! — співчутливо зідхнув Арпад. — Не знати Єзі Хлюдя!..
Відвернувся й пішов, високомірно задерши голову. На цей раз не мав шнурків, але ступні ніг викидав, як і першого дня, так високо, що майже досягав ними плечей.
І мене тоді осінив здогад: це ж Арпад повідомляв, що має намір «взяти ноги на плечі» — думав тікати. Чи ж би справді був таким нерозумним?! А Святослав, давній в’язень Кугурчі, вже велів мені оповісти, що з цієї місцевосте безнадійно є тікати. Тікає ще хіба свіжий, такий хтось, хто не знає особливостей краю. Якщо втікачів і розшукують, то лишень для порядку, зі страху перед карою. Але практично кожен втікач засуджений на смерть. І тому ті, яких не знайшли навіть зі собаками і які не згинули, проблукавши якийсь час у тайзі, поверталися самі до табору і просили їх прийняти. Адміністрація, звичайно, робила з того комедію й удавала, що не хоче. І лишень по довгих пониженнях та знущаннях впускала втікачів до табору, садила їх в карцер, судила і додавала ще по кілька років ув’язнення до попереднього вироку. І рідко хто пробує тікати, а частина в’язнів, зайнята в геодезичній і топографічній групах, ходить сама по тайзі без конвою й увечері повертається до бараків. Бо і що може почати людина в лісовій пустелі без харчів, без вогню, без ніяких знаряддів і без зброї? Оселі тут розкинені на віддалі сотень кілометрів одна від другої, а в тих оселях утікач знайде не допомогу, лише міліцію та НКВД, які, перше всього, спитають про документи.
— Хто такий Єзя Хлюдь? — спитав я шуряка.
— Своячок Троцького, — відповів Святослав. — Найстрашніший бандит зі синів Ізраїля, якого знає теперішній каторжний світ.
— Чому ж я його досі не бачив?
— Бо він тепер мало активний. Щойно починає вичухуватися від «буби», якої йому завдав Пєтя Большой.
— А це — хто такий?
— Другий бандит, сибіряк. Здається, зі секти хлистів. Каже, що він — такий самий різун, як і цар Петро «Великий», тільки, що не походить з монаршої родини і тому взяв собі ласкаво-зменшену форму імени і називається Пєтя Большой. Його цілий Сибір боїться.
— І цей Пєтя бився з... як його?.. Єзею?
— Бився. І ще як! Не на життя — на смерть.