— За що?
— Будеш сміятися: за релігійні справи. Ні, ні, я не вигадую — справді ворожнеча постала на релігійному тлі. Пєтя ж, хоча й хлист, чи яка там біда, — але страшний ворог атеїзму, а Єзя — завзятий противник релігії й Бога. От і побилися. Та так завзялися юдин на другого, що їх мусіли розділити. Єзю залишили в Кугурчі, а Пєтю вивезли в Семякіно — 20 кілометрів звідси. Пєтя сприйняв таке рішення, як страшну образу для себе й пониження, бо в Кугурчі хотів залишитися він. До речі, між Пєтєю і Крюком є також якісь порахунки. Пєтя, виходячи з табору, попередив Крюка, що при наступній зустрічі «прив’яже йому піонерську краватку», і Крюк навіть імени Большого боїться.
День минув у великому нервовому напруженні й здогадах: що то там видумали блатні, залишившись у таборі?
Однак, все ішло без пригод. Ми повернулися з праці, відбули перевірку, одержали вечерю й розійшлися по бараках.
На вечерю нам дали таку смердячу юшку, що я її навіть духу не міг знести. Віддав Бородачеві, а сам, набравши у бляшанку снігу, поставив її на розпалену до червоного піч і сів збоку чекати, поки закипить. Волів суху скоринку з окропом, ніж також, практично беручи, воду, лише брудну й смердячу.
За час нашої відсутности блатні перевернули в бараці все, але, видно, не дуже багато скористали, бо тинялися з понурими пиками й блимали на нас тьмавими очима, в яких відбивалися всі пороки світу. Ніхто не говорив голосно, і в бараці панувала нервозна тиша. Кожен знав, що буря висить у повітрі й може початися з хвилини на хвилину.
І вона почалася, але зовсім інакше, ніж я собі уявляв. Чомусь думав, що босячня вчепиться до Бородача, а тим часом зачинщиком судилося бути мені.
Розгойданим кроком до печі наблизився Зип з новим чайником (уявляєте собі, що то за нечувана розкіш: мати в таборі новий чайник?!) у руках і, дивлячись нахабно мені в обличчя, зіпхнув з печі мою бляшанку, а на її місце поставив свій чайник. Бляшанка впала і покотилася, а Зип ще й підкинув її ногою та, дивлячись з викликом на мене, мовив:
— Сьогодні, шпана, п’ємо чай...
Я не озвався ні словом, наче справа мене не торкалася, а барак залягла ще напруженіша тиша. Але, коли вода закипіла, я відчепив від пояса свій кухлик і сказав:
— Ну, що ж: пити — так пити!..
І по цих словах, неначе б робив найпростішу річ, узявся наливати собі з чайника окропу.
— Ти!.. — диким голосом вереснув Зип, зриваючись із нар. — Ану, клади на місце!..
Та я, хоч у мені бренів від напруги кожен нерв, назовні виявив найбільший спокій і флегматизм. Саме тому, що Зип наказав не брати чайника, я наперед виполоскав кухоль і вилляв воду, а тоді почав поволі наливати вдруге.
Зипові, напевне, забило памороки від злости, і він, блиснувши раптом фінкою, станув навпроти мене, викривлюючи заслинені уста. Однак, поки зібрався скочити, я ще встиг поставити чайник. Злочинець був сильний і швидкий і тому самопевний, а моя зовнішність, як я вже згадував, була дуже обманна. Отже, недивно, що Зип прорахувався, кидаючись із такою відвагою на мене. Бо я блискавичним рухом ухопив лівою рукою його праве зап’ястя з піднятою фінкою, крутнувся до нього спиною, тоді перехопив правою рукою його попід пахву і перекинув собі над головою, подвоївши силу розгону, з яким він летів на мене. Все це сталося вмлівіч[34], і хряскіт поламаних костей, рик болю, важке падіння тіла, брязкіт переверненої печі і знову рик болю, змішаний з криками здивування, — все це лишилося далеко позаду від усіх моїх учинків, що становили собою один зі звичайних прийомів джіу-джітсу.
Випроставшись, я ще зрозумів, що бачу довкола себе вінок остовпілих з переляку облич, а потім усе змішалося в справжнє пекло: крики, бійка, вогонь і дим. Чи не пекло?..
Отямився я лишень у карцері, куди мене всадили на цілий тиждень і де було таки дуже паскудно: холодно, темно й голодно. Зате було спокійно. Може аж занадто спокійно, а мене кортіло дуже довідатися, що діється зовні.
Та, врешті, одного дня мене вивели з карцеру і повели до таборової канцелярії. За столом сиділо кілька пик, з яких я знав лишень одну — плоску, неначе намальовану на пофарбованій на червоно лопаті, пику начальника табору Рябухіна.
Випитавши мене всі потрібні (власне, непотрібні) персоналії, Рябухін звелів мені оповісти про причини бійки. А я з найдурнішим виглядом в очах, загикуючись і ковтаючи слова, заявив, що вношу скаргу на блатних нашого бараку. Обвинувачував я їх у тому, що вони злісно ігнорують усі ті добродійства, що ними засипають злочинців комуністична партія та уряд Совєтського Союзу, і вперто тримаються буржуазних навичок.
— Навіть у мене, — казав я з патосом, — у такого, можна сказати, закостенілого ворога радянської влади, починає підо впливом інтенсивної праці КВЧ, особливо завдяки глибокозмістовним та ідейним доповідям її представників, — повторюю, — у мене починає прокидатися свідомість. У мене — політичного злочинця! А що ж з блатними — з отим елементом, що є ближчим до партії й уряду, ніж ми, політичні? На них, на жаль, не видно найменшого впливу всіх заходів і старань КВЧ. Назвіть мені бодай одного блатного, який би перестав уживати нецензурні слова! Нема такого. Всі вони лаються, як царські генерали, як найгірші покидьки суспільства...