Отака собі нікчема, а стільки крови пролляла, стільки страждань спричинила людям! Плюгавець, злочинець, кат!
Я з Крюком мав окремий рахунок, і два десятки літ перед тим, як ми зустрілися в таборі «Кугурча», нам було тісно удвох на землі. Він урочисто обіцяв при кожній нагоді, що зробить з мого черепа сплювачку, а я постановив учинити над ним суд і довести вирок до кінця. І ніколи не приходило мені в голову, що наша зустріч віч-на-віч може відбутися спокійно, без усякого натяку на спробу порахунків. А тим часом сталося саме так. Спочатку я навіть не потрудився впізнати Крюка, а потім вдоволився тим, що його розчавила та сама машина, якій він служив і поклонявся, поцілила та сама зброя, якою він користувався проти інших, і що він, вилущений з фальшивої шкаралущі, показався тим, чим був насправді. Не викликав ненависти — викликав обридження своєю нікчемністю. Вже при першій зустрічі, коли я попросту не звернув уваги на нього, перелякався до смерти, а й потім, коли наші очі зустрічалися, проявляв усі ознаки тваринного жаху, дарма, що я не обзивався до нього ні словом, що ми були однаковими в’язнями на тих самих правах. Я міг зректися свого наміру — розправитися з Крюком, бо не міг би його покарати дошкульніше, ніж покарала рука Правосуддя з великої літери. І я пригадав ще раз святі слова: «А помсту лишіть Мені...»[4]
Крюк став для мене тим більше нецікавим персонажем, що я зараз таки на другий день відкрив ще одну драму: в одному зі мною бараці був також і Святослав. І його я також зразу не впізнав, але він, неначе ненароком проходячи попри мене, муркнув:
— Не зрадься, що знаєш мене... — і пішов далі.
Я довгенько дивився йому в спину, гарячково рився в своїй пам'яті, але врешті зрозумів, що цей обірваний, худющий немолодий чоловік — є колишній красунь, чепурун Святослав Чеп-Ходоровський.
Несподіванка була надто велика, а мій організм був дуже ослаблений, і тому під натиском несамовитої радости і такого ж болю я захитався і, не втримавшись на ногах, сів на підлогу. На щастя, ніхто на це не звернув уваги, бо в’язні умлівали й падали так часто, що це було звичайним явищем. Лишень коридорний штовхнув мене носом чобота під сидження і беззлобно сказав:
— Вставай, вставай, на свіжому повітрі прийдеш до пам’яти!..
Мав слушність. Я встав без нічиєї допомоги, а різке морозне повітря, ще зовсім синє від передранкової темені, помогло мені опанувати нерви.
Ми похапці випили теплувату брудну водичку, що тхнула милом і щурами, і підтюпцем побігли до праці. Поки добилися на місце, вже розвиднілося, і засніжена тайга розцвіла назустріч сонцеві золотом, пурпурами і самоцвітами. На тлі цієї величі природи, на чистоті розкішних барв, ми, в’язні, видавалися ще нужденнішими, бруднішими і страшнішими, ніж були насправді. Виглядали гноївкою на білому оксамиті, чорним шумовинням на золотій таці, павуками на ніжному серпанкові молодої. Наша зовнішність ображала красу природи і кидала докір у бездонну синяву мовчазного неба.
Після поновної перевірки ми взялися до праці. Завданням нашої бригади було — переносити з місця порубу колоди і складати їх у стоси на березі ріки Алдан. Наче випадково, ми зі Святославом стали поруч і, зігнувшись обчищати колоду зі снігу, найперше обмінялися коротким, судорожно-гарячим стиском пальців, а я пошепки поставив питання, яке тримав напоготові, відколи впізнав Святослава:
— Де Пшеничка?
— Вона перейшла.
— То ви не пішли разом?
— Нас накрили. Але їй вдалося втекти і перейти кордон.
Говорити доводилося уривками, часом втинаючи речення на півслові, бо ж треба було пильнуватись вартових і в’язнів та вважати, щоб не послизнутися на зрадливій доріжці і не впасти під тягарем колоди. Та й сили зраджували, коли доводилося з колодою на плечах спинатися то вгору, то вниз. Та все ж ми вспіли в головних рисах оповісти про себе найголовніше.
Так дізнався я, що Святослав і Пшеничка зустрілися з Бубном і той примістив їх у своїх спільників — господарів заїзду. Кімната знаходилася на поверсі й старий контрабандист пояснив усі її важливі прикмети: вона мала одні двері в коридор, другі — на сходи, що вели на горище; на горищі було вікно, що виходило на дах, і через це вікно можна було вилізти та дістатися на кріслату грушу, одна гілляка якої просто лежала, як простягнена рука, на ґонтах корчми. По груші вже легко було злізти на землю і сховатися помежи бурянами та забудовами, яких при містечкових жидівських заїздах ніколи й ніде не бракувало.
Все було умовлене, все було передбачене, але Святослав не спав. І добре зробив, бо по півночі у браму заїзду почали гримати. По криках і по умовних словах, що їх голосно вимовляли господарі, ясно було, що на заїзд наскочила ЧеКа[5]. Пшеничка прокинулася й покірно виконала наказ Святослава, тікаючи через сходи на дах. Святослав лишився прикривати її втечу. Він відстрілювався крізь забарикадовані двері, а потім, коли вийшли всі набої, кинув у двері ґранату і пішов слідами Пшенички. Та в темені її не знайшов. Навмання побіг задвірками, поки не опинився в полі. Два дні скривався помежи збіжжям та кукурудзинням, а третього таки зустрівся з Бубном. Бубон передав йому записку, в якій Пшеничка повідомляла, що щасливо перейшла кордон і чекатиме його у свекрів.
4
«Самих себе не відомщайте, любі, а дайте місце гніву, написано бо: "Мені належить помста, я відплачу", — говорить Господь». Біблія, Новий Заповіт, Послання Павла до римлян, 12, 19.
5
ЧК (Чрезвычайная комиссия, згодом — ГПУ, НКВД, КГБ…) — каральний орган більшовицько-совєтського режиму.