Святослав зробив притакуючий знак головою.
— Бачиш, — обернувся я знову до Арпада. — Тільки божевільний, або дурний, що не знає обставин і околиць, може тікати звідси.
— Гм... — байдуже гризнув хліба Арпад, — Я є якраз протилежної думки: тільки дурний, або божевільний, знаючи край і обставини, буде тут сидіти...
— Що ти хочеш сказати? — схвилювався я.
— Хочу сказати, що, — прошу мені вибачити одвертість, — лишень божевільний, або дурний, може ігнорувати вивчення головних особливостей пралісів, чи пустелі, знаючи, що йому раніше, чи пізніше, доведеться в них побувати...
— То... То ти... — почав був я, але хвилювання вривало мені голос. — Чуєш, що він каже!? — повернувся я знову у бік шуряка.
— Ні, не чую, але знаю...
— Знаєш? І що скажеш на це?
Святослав зморщився від болю і відповів самими устами, не розплющуючи повік:
— Що він... розумний і відважний парубійка...
Тут у дужках мушу зазначити, що «парубійка» мав уже під п’ятдесятку, і голову його прикрашала велична, немов полірована, лисина.
— Чекай, — сказав я Святославові, хоч він і без того замовк. — Чекай... Як бачу, то я сильно відстав від подій. Пам’ятаєш, що ти мені оповідав? А тепер скидається на те, що оцей блискучоголовий «парубійка» змінив твої погляди, обернувши їх під кутом 180 ступенів...
— От і неправда!
— Як то неправда?! Чи ти не казав мені, що тікати звідси — річ безнадійна?
Святослав пожував устами і зробив мені знак пальцем, щоб я присунувся ближче до нього. І, коли я наставив вухо, почав мені тихо пояснювати:
— Пригадаймо трохи граматики, Несю: про доконану й недоконану форму дієслів. Є певна різниця між «тікати» і «втекти», а в конкретних обставинах ця різниця особливо очевидна. ТІКАТИ можна завжди, навіть зараз. І це зовсім нетрудно. Важче ВТЕКТИ. А вже майже безнадійне — втекти так, щоб врятувати життя і вирватися на волю.
— Святуню, — підсунув я йому руку попід пахву, — ти мені вибач, але я щось не дуже уважно твоєї граматичної лекції слухав. Я в цей час думав і прийшов до ще глибшого переконання, що втеча звідси майже рівнозначна смерті. І тому...
— І тому, звичайно, ти, як і я, хочеш тікати... — закінчив мою думку шуряк.
Я засміявся:
— Що за неймовірна проникливість думки!..
— Проникливість тут ні при чому, — відповів Святослав, — просто звичайна логіка: якщо ми в молодості, коли було так багато чого тратити, ходили стежками, якими обережні не ходять, то тепер було би справжнім безглуздям самим стати обережними задля збереження каторжного життя.
Я пригадав собі Стопкіна й усміхнувся з порівняння. А на загал стало мені раптом легко й ясно на душі, неначе в молодості. І в думках я дякував Богові, що звів мене разом з товариством, з яким і при найважчих обставинах не можна втратити бадьорости духа.
Від Святослава я повернувся до Арпада і ткнув його пальцем у бік. Хотів його щось спитати, але Арпад, ледве я його торкнувся, кинувся конвульсійно цілим тілом і дико крикнув:
— Вай!!!
Я думав, що він жартує, але він дивився на мене очманілими очима, в яких видно було щирий переляк вирваної зі сну людини.
— Чого тобі? — спитав він урешті, зніяковілий.
Його заспане обличчя було таке втішне, що я не витримав і засміявся:
— Та нічого. Я не сподівався, що ти так скоро заснув. Вибач, що збудив.
— Йди до дідька! — беззлобно вилаявся Арпад.
Тепер і Святослав почав сміятись:
— Диви, диви! Він ще й досі не позбувся «буржуазних» рефлексів!..
— Я, коли хочеш знати, «набувся» їх ще більше після того, коли мій слідчий цю слабість у мене відкрив. Мені досить лишень, щоби хтось на мої ребра пальцем показав — і наче електричний розряд: «Дрр!»
Це вже не було зовсім смішним, і мені стало ніяково.
— Ще раз вибач, — перепросив я, — я хотів тебе спитати, де ти такий смачний окраєць узяв?
— Окраєць? Га! Фокус, брате: «Абра-кадабра» — і виходить хлібець.
— Справді?! То зроби ще принаймні з десять разів оцю «абру-кадабру»!
— Хе, який мудрий знайшовся! Сам зроби! Адже ти такий самий циркач, як і я.
— Де ж би там! Куди мені з тобою рівнятися?! Ти самому Сталіну фіґлі-міґлі показував... — натякнув я на його перебування в московському цирку.
— А тобі покажу — о! — склав кулака Арпад. — Тільки шпіґни мене ще раз — і дістанеш у саму кушку[35].
— Хай і дістану. Але скажи, звідки ти хліба взяв? — уперся я.
— Та навіщо тобі знати?
— Ну, ти також дивак: «Навіщо?» Та тому, що, коли цей хліб з-поза табору дістався сюди незаконним шляхом, значить, якась така дорога є. А, коли є дорога, то нею може дістатися і щось інше...