— Тут біля вас спатиму. Ану, котрий, подай мою «скриню»!..
Стояків кинувся перший виконувати наказ і шанобливо подав Большому його велику, заяложену, майже порожню торбу, яку господар іронічно назвав скринею. Пєтька кинув її на нари й озвався ліниво:
— Розсунься, дрібното, мені місця треба...
Вклинився в нашу трійку помежи мною й Арпадом, але не удостоїв нас ані словом.
Ми не змовлялися щодо нього, та тоді, коли по вечірній перевірці всі полягали, мені шибнула в голову несподівана думка, і я без ніяких попереджень почав:
— І честигідний Саріпутта[38] так промовив: «Так, браття, як в сліді слона знайдеться місце для слідів усіх живих істот, так, о, браття, всі спасенні науки вміщаються в чотирьох достойних правдах»...
Продекламувавши це, я замовк. Святослав ущипнув мене за руку, а Арпад, хоч і не виявив нічим свого вдоволення, та я був певен, що він мене зрозумів. Минула хвилина і друга мовчанки. Пєтька зідхнув. Потім повернувся до мене і нетерпеливо сказав:
— Ну?!
— Що «ну», — спитав я з найневиннішим виглядом.
— Та те, що ти казав. Що то за Євангелія?
Жадоба — почути щось нового була свого роду хронічною хворобою серед усіх в’язнів, а особливо яскраво виступала вона серед блатних і криміналістів. Вони дуже високо цінили людей, які вміли цікаво оповідати, опікувалися ними і брали під свій протекторат. Такий оповідач діставав почесне звання «баланди ста» і переходив з табору до табору не інакше, як з певним знаком — свого роду документом — і знову розважав в’язнів оповіданнями.
Отже, мій необдуманий крок виявився дуже вдалим, і Пєтька відразу упіймався на гачок.
Я до півночі був змушений викладати розбійникові основи буддизму, і бідний Пєтька просто слупів[39] і захлинався подивом, коли я вимовляв такі таємничі, довжелезні слова, як «Магапарініббанасутта», «Капілаватгу», або «Бодгісатва»[40]. Він випитував і перепитував, а врешті втомився більше слуханням, ніж я оповіданням, і спитав:
— То ти — з цієї віри?
— Я?! Та що ти, Петре! Я — християнин.
— Вірно! — зрадів чомусь Пєтька. — Це, що ти казав, добре для святих, або для таких, що їм життя обридло. А от я хочу жити, зрозумів? Люблю пісні, музику, гарну одежу і молодих жінок. Як мені це все обридне, то хіба тоді піду до тих... як їх... буддистів. Це ж можна і за тисячу літ зробити, правда? А людині, коли вона проживе зі сто разів від молодости до старости, напевне таки обридне все те саме.
Замовк, полежав хвилинку і зашепотів знову, на цей раз цілком конфіденціонально:
— Тільки, знаєш, я би з мисочкою по милостиню все одно не ходив. От, піти в ліс і зажити самотньо — це інше діло. Ти жив коли в лісі, в печері, чи в землянці?
— Ні, — збрехав я.
— Е, то ти не знаєш справжнього життя! Це брате, — воля! І нікого тоді не потрібно — сам собі і пан і слуга. Так довго, поки чоловік сам собі хвоста не прищепить. Ех, дурень з мене, дурень!..
Зідхнув і знову замовк. Вагався. Але врешті рішився, присунувся зовсім близько і зашепотів гарячково:
— Сім’я у мене є — от біда! Старший син, уже парубок, — від Якутки. Увесь до мене подібний, тільки ростом менший і очі вузькі має. А силач. Мати його вже давно заміж вийшла — не цікава вона мені, бо я її ніколи й не любив. А син — то половина мого серця. Зеїн називається. Тепер же знову маю інших двоє дітей від моєї молодухи. Цю люблю всією душею. Не вінчані ми і не записані, — бо як же його овечку до дикого коня чіпляти? — та вона мені вірність присягла до смерти. Красуня вона в мене, наче ялина в снігу, як на неї проміння сонця впаде. І дівчаток двоє. Я ніколи не думав, що доньку можна любити. Інша річ — син. Сина так. Але, ось же піди, дивина яка: люблю тих пискух більше, як сина!.. І через те караюся. Коли б не вони — давно б і духу мого тут не було. А так — мушу сидіти. Бо, хоч ніхто не знає, що вони — моя сім’я, та, може, й знає. Я втечу, а на них помстяться.
Важко зідхнув і замовк.
— Але ти гляди, — обернувся раптом до мене з погрозою в голосі. — Писнеш кому слово — шию скручу!
— Ти за мене, Петре, не бійся, — заспокоїв я його. — Мені вже не раз язика обценьками з рота витягали, але язик німим лишався.
— Як звати тебе?
— Таємницю за таємницю, Петре: справжнє моє ім’я Нестор, але в документах я Северином Рибником прописаний.
І знову ж цей необдуманий наперед крок був зроблений щасливо.
— Дай руку! — наказав Пєтька і, потискаючи мою долоню, урочисто заявив: — Знай, кому Пєтька Большой руку подав — друг до смерти. Зрозумів? Ну, а тепер давай спати.
Справді, вже давно була пора, і з усіх в’язнів лишень нас двоє не спало.
38
Саріпутта, а також Шаріпутра — у буддійській традиції один із двох головних учнів Будди Гаутами. З юнацьких років Шаріпутра мандрував у духовних пошуках. Незабаром після зустрічі з Буддою став архатом (ідеалом «буддійської особистості»). У Тхераваді (найстарішій існуючій нині школі буддизму) Шаріпутра вважається другим після Будди за глибиною та широтою мудрості. У санскритських текстах його називали Шарадватіпутра.
40
Магапарініббана Сутта («Сутра про велику паринірвану», «Нірвана сутра») — одна з найважливіших сутр палійського канону, що описує останні дні Будди Сіддхартхі Гаутами Шакьямуні. (Сутта або сутра — у давньоіндійській літературі лаконічне та уривчасте висловлювання, афоризм, пізніше — зведення таких висловлювань. У сутрах викладалися різні галузі знання, майже всі релігійно-філософські вчення Стародавньої Індії.) «Капілаватгу» — слово, пов’язане з давньоіндійським мудрецем Капілом. Бодгісаттва — це просвітлена істота в буддизмі, яка прагне досягти стану будди, щоб врятувати всіх живих істот, відмовляючись заради цього від власної нірвани. Це уособлення милосердя та співчуття, що розвиває чотири чесноти: милосердя, співчуття, співчутливу радість та спокій.