Справжня місія Петра скоро вияснилася: його привезли до Кугурчі, щоби він очолив розвідну групу на розшуки золота. Тероризування політичних в’язнів при тому розумілося само собою, але було побічною справою. Бо ж ясно, що кожен криміналіст є ворогом політичних, і його до цього не треба навіть намовляти.
Одного вечора Пєтьку покликали до канцелярії, звідки він повернувся дуже неспокійний. Хтось йому своєчасно не відступився з дороги — і за це дістав тяжкого стусана, хтось не відсунув знятих чобіт — і чоботи полетіли геть у кут під нари. А сам Пєтька впав горілиць на своє місце і, підклавши руку під голову, задивився суворо в дошки горішніх нар. Нам, звичайно, цікаво було знати, що його так схвилювало, але й не дивувало, що він не починає розмови. Чекав, аж поки всі полягають.
І справді, коли всі поснули, Петро обернувся до мене і зашепотів:
— Кликали оце мене, щоби я їм золото шукав. Обіцяють, що з двадцяти п’яти років можуть і до десяти спустити, коли добре справлюся. Та я плювати хотів на таку ласку! Для мене й десять років — усе одно, що смерть. Тут не то року — кожної днини шкода...
Я мовчав.
— Ти спиш? — спитав Петро.
— Ні.
— А чому ж нічого не відповідаєш?
— Що ж маю відповідати? Твоя правда: кожної днини шкода...
Він подумав трохи і спитав:
— Чи ти справді таку силу маєш і битися так умієш, як оце про тебе оповідають?
— Битися я нескорий, але не люблю, коли мені на нагнітки[41] наступають... — відповів я й відчув, що співрозмовник моєю відповіддю невдоволений.
— Ех, ти! — помовчавши, зідхнув він. — Вчений, а не знаєш, що життя таке: як не ти інших по зубах, то вони — тебе...
— Не завжди...
— Певно, що не завжди, тільки ж і чекати, чи дадуть тобі по зубах, чи ні — дурна річ. Перший бий — от і все!
— Гаразд: наставляй зуби! — пожартував я.
— От, смішки тобі!.. А мені... Ех!..
— Що — тобі?
— Мені треба якраз таких, щоби скорі до бійки були й били перші!
— І що би тоді було?
— Що було би?.. Було би... Ех, та що тобі казати! Ти ж з тих — з чесних...
Я вже знав, до чого йде, але не зраджувався. А Пєтька мучився, обертався з боку на бік, топів, зідхав і врешті таки не витримав.
— Слухай, Не’... — зашепотів. — Коли б я хоч із півтузина[42] людей певних мав, чи тут, чи на волі... я би дав драла звідси. Зрозумів? Вийти для мене — пльове діло: раз — і ваших нема! Тільки ж мені молодуху з пискушками також забрати треба, треба десь пристроїти їх у захисному кутику і прогодувати. Сам того не зможу зробити, бо ж у мене лишень дві руки. Але разом... разом...
Він захлинався від хвилювання і, мов би боючись, що я переб’ю мову, вхопив мене за лікоть, присунувся ближче і зашепотів скоро-скоро, з благанням у голосі:
— Слухай, Не’... Я виведу вас звідси, і підемо в тайгу. Недалеко звідси я маю сховок з одежею та зброєю. Зі зброєю я не пропаду і вам пропасти не дам. Буде, Не’, нам ліс шуміти, будуть ялиці пахнути, буде вітер у лице віяти... Влітку квіти нам зацвітуть, ріки заплюскочуть, птахи заспівають... Ех!..
— Це, звичайно, добре, Петре, — відповів я, схвильований уже самими поетичними образами, — але потім — що?
— Що? Гуляй, душе, молодецькая — от що! Я вже тепер учений — мене і чорт не зловить. Тільки щоби товаришів вірних назбирати, таких, як ти і твої побратими: щоби один за другого душу покласти були готові!
Я довго надумувався, поки відповів.
— Бачиш, Петре, — сказав урешті, — не буде нам з тобою по дорозі. І я, і мої побратими вміємо бити по зубах, вміємо робити це також першими, але з цього промислу не зробимо. А тобі саме таких треба, щоби з цього жити хотіли. Тому, хоч і як нам усім хочеться вийти на волю, але з тобою не підемо. Бо було би безчесно — використати твою поміч при втечі, а потім покинути тебе самого напризволяще. Ми...
— Годі! — сердитим голосом урвав мене Петро, різко повернувся на другий бік і, чи вдав, чи справді скоро заснув — не знаю.
Другого дня ранком сталася загадкова подія: в головах у Пєтьки знайшовся папірчик, на якому стояло:
«Пєтя, гляди, бо Єзя Хлюдь має тебе прикінчити. Приятель».
Я пригадав собі сучок у стіні, що його мені зрадив ще покійний Бородач, і показав його Петрові. Не було сумніву, що папірчика вкинуто саме через цю діру. Але хто його писав? Літери були покривлені в різні сторони й неоднакові, та я мав певність, що їх писала грамотна людина. Такої ж думки були й Святослав з Арпадом.
Петро був неграмотним, — це, до речі, була ще одна з причин, чому він хотів придбати нас до свого товариства, — і, коли дізнався про зміст записки, насупившись, сказав: