Тоді Святослав подумав собі, що головна причина, яка зобов’язувала його до втечі за кордон, відпала. Тепер же, коли Пшеничка була в безпечному місці, він мав розв’язані руки, для яких було ще повно діла. І він лишився. Подався на Полісся і пристав до партизанки, потім прилучився до Другого Зимового Походу, попав у полон під Базаром[6], але щасливо втік, і знову пішов у партизанку. Вирішив іти за кордон лишень після того, коли всі надії було втрачено. Та було вже запізно, бо кордони взято на замок, а Святослав, на додаток, чомусь не мав щастя. Там, де іншим вдавалося летко перейти, йому не виходило ніяк. Він пробував на заході, пробував біля Фінляндії, пробував на Кавказі, нарешті попробував човном на Каспійському морі, й там упіймався. Щоправда, наміру перейти кордон йому не доказано, але слідчий, радий нагоді, причепив йому гомеричну нісенітницю — от щоб лишень не випустити.
— Яку нісенітницю? — поцікавився я.
Святослав спочатку не хотів признаватися.
— Та навіщо тобі? — питав кисло.
— Ну, принаймні, щоби знати, з ким говорю, — спробував я пожартувати.
Він раптом повеселів і глянув на мене багатозначно.
— А, як думаєш, з ким? — спитав.
— З Рабіндранатом Таґоре[7]?..
— Бери, брате, вище: з Іваном Зозуленком, який мав Персам Астрахань продати. І лишень славне НКВД врятувало місто від загибелі...
— Здорово! — похвалив я. — Але і я не будь-яка пташка. Ану, вгадай, як мене звуть?
— Чемберлен? Юлій Цезар? Людовик П’ятнадцятий? Кощей Безсмертний? Гамлет?
Я заперечливо крутив головою і врешті сказав:
— Северин Михайлович Рибник!
— Е-е, братіку, то я тебе знаю: ти — герой армії Котовського[8]?
Я пригадав собі, що Святослав справді знав про цю довідку, і продовжував жартувати:
— Добре, що хоч свідка маю, який може потвердити, хто я є. Бо я вже і сам не знаю...
І почав оповідати Святославові свої життєві перипетії: про трагедію села, про партизанку, про невдачу з Басарабською Групою Другого Зимового Походу і нарешті про скитання в фальшивими документами і про фахи, які доводилося відповідно до всяких довідок міняти.
— Уяви собі, брате, — дійшов я до найтерпкішого, — що я і в цирку працював. Шість років — як один день! Головно займався акробатикою і навчився багато штучок. Але при тому, що вмію по линві з парасолькою ходити, стрибати й наслідувати малп на трапеції, знаю секрети — витягати по два тузини[9] хусток з кожної ніздрі, пересилювати шнурки з одного вуха в друге, яєшню смажити в капелюсі на свічці...
— Кидай колоду!!! — нагло[10] крикнув Святослав, і я, злякавшись, мало не впустив деревини собі на ноги.
А Святослав упав на колоду і зайшовся від реготу:
— Уявляю собі, уявляю!.. «Без пяти хвилин» священик, отець Нестор — і раптом... на линві з парасолькою... яєшню в капелюсі... Ох-ха-ха!..
Він реготався так щиро, що, здавалося, аж тайга тряслася, і, зовсім природно, що його почули.
— Замовчи! —- штовхнув я його. — Конвой!
Справді, до нас бігло аж два конвоїри з грізними пиками і з такими дурними побажаннями на нашу адресу, які навіть при найбільшому розвиткові науки й техніки не залишаться нічим іншим, лишень божевільним витвором московського «генія».
Я не чекав, поки конвоїри підбіжать близько, а закричав до них, махаючи руками:
— Сюди, сюди, скоріше!.. В нього напад астми і сухіт[11]! Поможіть!..
Святослав мене зрозумів і відразу зайшовся удаваним кашлем, почувши який, конвоїри завернули і, піславши мене до їхньої мами, пішли кожен своєю дорогою.
— Я думав, що він регоче! — обурено сказав один.
— Тут не зарегоче...— відповів інший, звичайно, замість частки «не», вживши більш образного слова.
Але ми таки реготали насправді. Святослав порскав, кахикав, стогнав і витирав сльози.
— Ну, голубе, ти на арештанта вродився, — прийшов до висновку він. — Перший день у таборі, а поводишся, мов каторжний ветеран! Не знаю, який з тебе був блазень у цирку, але що ти вмієш з інших блазнів робити, — в це вірю!
6
1921-го року Повстанська армія УНР під проводом генерал-хорунжого Юрія Тютюнника здійснила військовий рейд з території Польщі на територію України, окуповану більшовиками. Він знаний в історії України як Другий Зимовий Похід або ж Листопадовий рейд. На жаль, ця відносно невеличка армія була розбита ворогами. Останні бої із більшовиками відбулися під селами Базар і Малі Міньки (Житомирська обл.).
7
Рабіндранат Тагор (1861-1941) — лауреат Нобелівської премії з літератури (1913), бенгальський та індійський філософ, прозаїк, поет, драматург, композитор. Автор гімнів Індії та Бангладеш.
8
Григорій Іванович Котовський (1881-1925) — більшовицький військовий, громадський та політичний діяч, командир червоноармійських загонів та з'єднань у період громадянської війни 1917-1922 років. Саме під командуванням Котовського більшовицька армія розбила Повстанську армію УНР під час Другого Зимового походу.