Від мого маневру багаторуке й багатоноге клубовисько перекотилося вбік і гепнуло на підлогу. Я зрозумів, що відбувся планований напад, і також кинувся у боротьбу. Але моєї допомоги вже не було потрібно: Чижик лежав нерухомо під нарами, а Смик сидів на долівці й спльовував кров’ю. Кров стікала також із його похиленого обличчя й капала на підлогу.
В коридорі почулося гупання багатьох ніг — і ми всі, як рівнож і всі інші в’язні, розбуджені бійкою, вмить попадали на нари, прикинувшись сплячими. Лишилися тільки Смик із Чижиком, і на них упав гнів сторожі.
— Не вспіли з лікарні повиходити і вже знову побилися, с... сини?! — кричали конвоїри, додаючи ще міцніших словечок. — Ану, збирайся!..
Блатні не зрадили нікого, коли їх тягнули з бараку до карцеру. Все ж таки і в них були свої засади, які не дозволяли «капати» на інших.
Після того, як конвоїри з (парадокс!) заарештованими арештантами відійшли, в бараці почав повзати тихий шепіт запитів і здогадів, але ми нічого не казали. Лишень Петро, повернувшись до Святослава, простягнув руку:
— Дай п’ять, Ваньок (він знав Святослава лишень по фальшивому імені). І знай: кому Пєтька Большой подав руку — друг до смерти! І ти, Арпашка, також дай п’ять! Від сьогодні — моя кров — ваша крав, хоч ви, дураки, й чесні...
Виявилося, що то Святослав урятував Пєтьку від неминучої смерти. Він не спав і почув таємничі шелести. Та все ж, поки вспів нас побудити, Чижик і Смик напали. І був би Петро позбувся життя, коли б Святослав не відбив руки з піднесеною фінкою.
Пєтька мав за що дякувати.
По цій події ми ще не вспіли поснути, як почався трус. Нас голими повиганяли на коридор і протримали так дві години, поки «собачники» перевертали все в бараку догори коренем. Дві фінки, відібрані Пєтькою та Арпадом у блатних, опинилися в руках конвоїрів. Добре, що хоч мої колеги вспіли їх підсунути під піч, і тому лишилися поза підозрінням.
Так ми щодня виходили на розвідки і двічі повернулися з добрими пробами. Сталося це не завдяки старанням, чи знанням Петра, але завдяки тому, що над Алданом, як і здовж цілої Лени є багато золота.
Місця знахідок позначено, до Москви напевно вислано відповідний звіт, і адміністрація табору могла очікувати винагороди. Нас же лишень «підбадьорили» подвійною порцією таборового макуха і пачкою махорки на кожного чоловіка, хоч серед нас не було ані одного курця.
Кожного разу, коли нам доводилося йти вгору, я з тривогою слідкував за шуряком. Він, сердега, вдавав бадьорого й усміхався, але сили його зраджували, і це часто було причиною злости конвоїрів. Петро при тому гнівно морщив брови, а мене тоді збирала охота скочити на цього «друга до смерти» і скинути його сторч головою вниз.
Якось то ввечері, коли ми повернулись до бараку, Петро раптом рикнув і скочив убік.
— Та, вошивче! — заскрипів він, підіймаючи когось за комір. — А я ж тобі не казав, щоби ти мені більше поперек дороги не ставав?!
Нападений безсило тріпав руками, але протестував енергійно, як певна себе людина:
— Підожди, підожди, не бийся!.. За добро не б’ють!.. Ти знаєш, кого б’єш?! Ти знаєш, хто тебе попередив?..
— Ти?!
— Я!
Це був Крюк.
Пєтька з люттю штовхнув його від себе і з ненавистю сказав:
— Краще би мені було бути зобов’язаним собачникові, ніж тобі, вошивче! Але — твоє щастя... Та, однак, знай: як тільки поквитуюся за добро — поквитуюся і за... Ти знаєш...
Отже, Крюк знову опинився між нами. Дивно, але виглядав притомнішим і здоровішим, хоча напевне не від ліків, яких у лікарні не було. Очевидно, примхлива хвороба зробила свій черговий поворот до кращого. І в мене навіть зродилося бажання — бодай вибити його на рахунок давніх і важких боргів. Та знову зупинила від розправи думка, що я безсилий виміряти йому заслужену кару. І я знову махнув рукою.
Події йшли второваною дорогою. Наша група, як і всі інші робочі бригади, виходила з табору ранком і віддалялася не більше, як на півдня дороги, щоби другу половину дня мати на поворот назад. Мірило півдня було нашим радіусом, Кугурча — центром, а ми крутилися довкола нього, неначе теля на прив’язі. Зрештою, розшуки виявилися успішнішими на лівому — західньому березі ріки, і нам наказано ходити в той бік.
Дні стояли морозні, соняшні й тихі, сторожі якось не показували своєї влади, навпаки слухали наказів Петра, харчі ми одержували окремо, тому їли краще, і через те все наше життя, якщо й не було добрим, то в усякому разі було кращим, ніж в інших в’язнів. Бувало, заїдемо далеко в тайгу, виберемо відповідне місце і розкладемо два вогнища: одне для нас, друге — для «собачників». Джаґани[44] й інше знаряддя поскладаємо в купу, і біля нього конвоїри садили вівчура, щоби ми не вжили його, як зброї. Отак і відпочиваємо та гріємо страву: конвоїри біля свого вогнища, а ми — біля свого. Нам було навіть зручніше, бо ми не мали зв’язаних автоматами рук, як сторожа. Припечемо на вогні хліб, шматочок дичини, або риби, зваримо окропу, або й узвару з диких ягід, — все ж не смердяча таборова юшка, — і якось на час призабудеться наше справжнє положення.