Блідий, аж зеленкуватий Святослав тремтячими руками складав щось у свою роздавлену обшарпану валізку, і по його обличчі пробігали нервові судороги. Арпад щось пхав йому в руки зі свого убогого майна, а Петро сів на нарах і втулив лице в долоні.
— Швидше, швидше!.. — підганяли конвоїри. — Давай, не затримувати. Виходь!
Тратити вже не було чого, і ми вхопили один одного в обійми, трясучись від ридань.
— Святку, — шепнув я щурикові, — коли я втечу, я не заспокоюся, поки й тебе не звільню!..
— Дякую, Несю, — відповів він мені скоромовкою, — але не будь нерозважним і не роби дурниць.
Конвоїри не могли стерпіти таких сентиментальних і зворушливих сцен, як наше прощання, бо це видавалося їм дуже небезпечним, і підскочили, щоби нас розвести. Та все ж Святослав і Арпад зуміли потиснути один одному руки, хоч за це кожен одержав кілька ударів. У цілому бараці відбувалися подібні сцени, тільки слабші. Бо кожен успів із кимсь зблизитися і заприязнитися.
Святослава разом з іншими погнали до етапної кольони, я з Арпадом попленталися на місце збірки робочих бригад. Місце було порожнє. В Арпада, напевне, як і в мене, пролетіло через голову питання: де це подівся Петро, про якого ми в метушні прощання зовсім забули? Але ні я, ні Арпад уголос не спитали нічого. Були ми обидва занадто пригнічені й розгублені, щоби трудитися всякими дурничками.
Довкола в темноті гомоніло, рухалося, брязкало знаряддя, гуділи мотори важких автомашин. А ми за звичкою танцювали на морозі, б’ючи ногою об ногу, хоч я, наприклад, в ту хвилину не помічав ні холоду, ні снігу.
І раптом до нас підбіг обліковець.
— Ви! — крикнув. — Прилучайтеся до бригади трачів[45]! Пішли!
— Не підемо на розвідку?! — здивувалися ми.
— Підете тепер на…, а не на розвідку! — нецензурно вилаявся обліковець. — Пішли, куди кажу!
Трачі стояли разом із лісорубами і «кострожоґамі»[46]) і ми, не розуміючи нічого, пішли до них. Зрештою, було нам усе одно.
Палення ріща[47] та трісок уважалося легкою роботою, тому серед «кострожоґів» були інваліди та старі люди, в тому числі й Стопкін.
— Іх-хі-хі!.. — зустрів він нас злим смішком. — Ну, і як же там ваша дружба з Пєтею, га?.. Вони, фраєри, до нього підлизувалися, надіючись у нього милосердя заслужити. А він узяв і — фють! — раз! І вам те саме буде. Іх-хі-хі!..
Я зрозумів, що щось сталося, і десятки питань зароїлися в моїй голові. Та охоти — питати Стопкіна я не мав і рубнув йому навмання:
— Чого ж ви заздрите, ваше прєвосходітельство? Чи наша дружба стояла вам на перешкоді, щоби подавати мішок Пєтьці? Ця служба вам і надалі може бути гарантована...
Колона рушила, і тоді Вербняк, що йшов поруч зі мною, спитав:
— І за що ж то він його?
— Нічого не знаю, — відповів я. — Що сталося?
— Не знаєш?! — вкрай здивувався Вербняк. — Та ж Пєтька Івана ножакою пробив!
Я став, як укопаний, спаралізований потворною новиною, і серце моє завмерло, неначе враз замерзло на морозі. Хтось наскочив на мене з-заду, хтось мене штовхнув, хтось крикнув і вилаявся. Почали кричати конвоїри, загарчали цьковані собаки, а я стояв далі й не розумів, що був спричинником цієї всієї метушні. Врешті мені дали стусана в спину, а хтось ухопив за руку і потягнув за собою. Я йшов, наче п’яний, і щойно на роботі почав приходити до пам’яти.
В обід підійшов до мене Арпад і в загальних рисах оповів деякі подробиці події. Отже, Пєтька кудись бігав, із кимсь лаявся, а потім з’явився біля колони етапників і, зайшовши з-заду, вдарив Святослава ножем у бік. Святослава забрали до лікарні, а Пєтьку посадили в карцер.
— Як ти можеш пояснити це все? — спитав я Арпада.
— Не можу пояснити, — признався Арпад. — Якщо він нормальний, не збоченець, то доведеться хіба признати, що ми, звичайні люди, ніколи не зможемо збагнути глибин, до яких спроможна спуститися розбійнича душа.
Важкий був цей день, а ще важча ніч. Вернувшись з роботи, я пішов до лікарні, де мені сказали, що Святослав непритомний і напевне цієї ночі не переживе. То ж і я, хоч як був натомлений цілоденним тяганням великої пили, не міг заплющити очей.
А ранком, замість піти по снідання, пішов знову до лікарні.
— Той, що його Большой продірявив? — перепитав коридорний, флегматично скручуючи махоркову цигарку. — Кого Пєтька на ніж ухопить — живим не виходить. Зажмурився той мужичок.[48]
Більше я не бачив шуряка. Навіть мертвого. Як то звичайно робилося, його попорене «для певности» тіло десь зарили у спільну яму зі сотнями інших. І вже не потребував Святослав моєї допомоги для втечі — він звільнився сам і перейшов у той світ, де йому не загрожувала погоня з собаками...
46
«Кострожоґі» — палячі. Їхнім завданням було збирати ріща та тріски і палити їх.