— Знаю, знаю... Але, бачиш, як уже раз людині западе в голову певна думка, то людина не заспокоїться, поки її не здійснить, або... поки не зазнає невдачі. І я, ось, думаю, думаю... Наприклад...
Коли я звірився Арпадові зі своїх проектів, він вдав глибоко огірченого й зідхнув:
— Ви, кавалере, маєте непристойну звичку — красти чужі думки... Тому беріть ліпше цю колоду і суньте її добровільно, коли не хочете, щоби вас до того змушено силою...
Я справді з потроєними силами вхопився за колоду і взагалі, сам того не помічаючи, з нервовости працював так, як колись у найгарячіший робочий час у себе вдома. Аж старший конвою мене похвалив:
— От ти, маладєц, стараєшся. Як і далі так будеш — скажу начальству, щоби тебе бригадиром поставили.
Почувши це, Арпад, що стояв спиною до конвоїра, перекривив пику і мовив уголос:
— Це він тому, що дуже хоче собі строк скоротити...
— А тебе ніхто не питає! — гримнув конвоїр. — Ясно, що хоче строк скоротити. І скоротить, коли схоче.
Арпад висолопив язика. Не знати, чи з удоволення, чи з фізичного зусилля.
Прибитий несподіваною смертю шуряка, опанований думкою про втечу, я мало звертав уваги на те, що діялося довкола мене. Але все ж кілька разів мимовільно занотував собі в пам’яті дивний вигляд Крюка. Він уже не лякався при зустрічах зі мною, не здригався, не блід і не ховався за чужі спини. Взагалі мав вигляд нормальної людини, тільки людини приреченої, переможеної й упокореної. Він був тихий, апатичний і спокійний. Дивував усіх безмірно, бо забував ходити по харчі й махорку, що було нечуваним серед в’язнів, лягав спати будь-як і будь-де, хоча місця було багато. Взагалі проявляв повний заник[49] саме тих примітивних інстинктів, що їх виплекувало жахливе в'язничне життя.
З першого ж дня побуту на новому місці Петро взявся за полювання. Він був майстром — наставляти сильця, в які попадалося безліч зайців, а навіть дикі кози та олені. У висліді ми мали свіжину, і це дуже в’язнів тішило. Та найбільшим мисливським трофеєм Петра була прекрасна бура лисиця, на самий вигляд якої наші вівчурі подуріли чисто. Виховані на засадах «комуністичної етики та моралі», вони вищали, скакали й тремтіли, як у пропасниці, не знаючи, як поставитися до нового в’язня: чи як до «ворога народу», якого треба роздерти, чи як до представниці прекрасного полу, біля якої, залицяючись, все ж можна живити надію на ласку. Каторжне життя і собакам прищепило засаду, що на безриб’ї і рак риба...
Хтось із конвоїрів піддав думку, що лисицю треба попросту вбити, щоби не баламутила «вірних псів революції», але Петро вступився за своєю здобиччю, кажучи, що за такий рідкісний екземпляр можна взяти добру нагороду. І лисиця була врятована. Для неї зробили міцну клітку і примістили в конвоїрській землянці.
Треба сказати, що з моментом, коли лишень зведено землянки, сторожа від в’язнів відділилася, зайнявши, звичайно, землянку, обладнану краще. Там же містилася комора з харчами, знаряддям та всяким таборовим причандаллям, там же лежали хворі конвоїри, там же була і їхня кухня. В'язнична ж землянка, помимо того, що була гірше обладнана, різнилася від конвоїрської ще й тим, що була переділена на дві нерівні частини. В дальшій і більшій половині була наша «резиденція», і вихід через неї йшов через меншу половину, де стояла варта з одним вівчуром. Між обидвома землянками від дверей до дверей були протягнені міцні линви, щоби на випадок пурги влегшити перехід з одного житла до другого.
І ця пурга раптом упала, неначе бич з неба. Сталося це дев’ятого, чи десятого дня нашого перебування на новому місці, саме тоді, коли з Кугурчі мала прибути зміна конвою і новий етап.
Хтось може закинути, що вживання слова «пурга» є недбальством супроти засад збереження чистоти мови. Але це буде несправедливий закид, бо наші «заметіль», «сніговія», «хвища», чи ще якісь означення не вичерпують і половини того страховища, що називається пургою. Її сила просто неймовірна і, коли знаходить якесь порівняння, то хіба з бурею на відкритому морі. Впіймана пургою людина котиться, мов звичайний скручений листок з дерева, а сніг може перетворитися в дуже небезпечну зброю, що розтинає тіло до самої кости. Пурга не дає дихати, розриває горло, розсаджує легені, сліпить очі й за кілька секунд, проникнувши в усі пори одежі, вистуджує людське тіло на лід. В часи пурги, як в ніч Єговиного Проходу по Єгипті, все ховається до своїх жител і не виходить навіть на полювання, хоч би і як голод докучав.
На цей раз пурга почалася зранку. Ми ще не вспіли навіть взятися по-справжньому до роботи, як нам наказано покинути все, зібрати знаряддя і повертатися до табору. Поки ми злізли з гори, вітер уже валив із ніг, а за годину за стугоном і ревом не було чути навіть лайок та прокльонів сторожів, лютих, що через пургу очікувана зміна може не прийти ще других десять днів.