Ми взялися за підготову до «культурної розваги», що мала вирішити наше життя, або нашу смерть. Не було в нас, можна сказати, нічого-нічогісенько, чого потрібно фокусникові в нормальних обставинах. Але Арпад, як я вже згадував, був неабияким знавцем своєї справи й обіцяв зробити видовище з нічого. Випросив у начальника конвою мотузку, кілька свічок, пляшки, трохи марлі, три таблетки стрептоциду, уламок хімічного олівця, копіювального й білого паперу, шварцу до чобіт і ще всяких таких нехитрих речей. Марлю ми порізали на хустинки, які пофарбували — одні стрептоцидом на помаранчево, другі — хімічним олівцем на фіялково, треті — шварцом на чорно, а решту лишили білими. Ще забув згадати про кусок брезенту розміром приблизно 2 на 2 метри, натягнений на раму. Ось і все, що ми мали.
Поки ми робили приготування, Крюк зайняв конвоїрів якоюсь масною історією, що нагадувала пригоди Мессаліни, тільки в грубішій редакції. Через те, що історія всіх захопила, ніхто не хотів нічого робити, і начальник конвою наказав Петрові, щоб він пильнував печі й одночасно зробив вечерю: спік заячу печеню та наварив юшки з риби, якої ми ще перед пургою наловили в прорубі ріки, начистили і заморозили.
Я мав велику охоту скоротити всю комедію й обійтися без «культурної імпрези», але, на превеликий жаль, зброї, що знаходилася від нас у віддалі кількох кроків, беріг стійковий[50] і вівчур[51]. Все ж таки порядок був.
— Що зробимо з Жоржем? — спитав я крізь зуби в Арпада.
— Зробимо з нього другого арештанта.
— Геніяльно! — зрадів я. — Це мені не прийшло в голову.
І ми продовжували наші приготування, час-до-часу перекидаючись короткими зауваженнями, яких, крім нас трьох, ніхто не слухав, а, як би й почув, то не надав би їм ніякого значення.
Я в думках обраховував сили: проти нас трьох було п'ятнадцять вояків, собака і Жорж, який невідомо куди пристане. З тих п’ятнадцяти вояків, правда, один був настільки хворий, що його не можна було приймати до уваги, і два менше хворих, але вартих напевне не більше одного. Нас було трьох, але Петра самого я рахував за трьох, а мене й Арпада — кожного за двох. Отже, після всіх математичних операцій із додаванням, відніманням і множенням виходило сім проти тринадцяти й одного собаки. Це, зрештою, не так то було й погано, а тому я навіть вдоволено усміхнувся.
Приготування скінчилися. Конвоїри добре повечеряли, випили по півсклянки горілки, а й ми сьорбнули трохи ситої рибної юшки, хоч від хвилювання їда не лізла в горло. По вечері я й Арпад сховалися за параваном[52] з брезенту, щоб надати собі клоунівського вигляду. Позамотували собі голови мішками, замість гриму, обмалювалися зубним порошком, сажею, стрептоцидом і хімічним олівцем, почіпляли хвости, повивертали кишені й, нарешті, стали подібні не до клоунів, навіть не до блазнів, а до дурнуватих, або й зовсім божевільних. Але нашій примітивній публіці маскарада дуже сподобалася й відразу викликала регіт. Особливе ж враження робив Арпад, який самою вже своєю появою міг піднести настрій навіть добірної авдиторії, а не такої убогої, як ця.
І «цирк» почався.
Я працював, треба сказати, по-партацьки[53], бо вже давно вспів утратити набуту свого часу вправу. Мені здавалося, що й сліпому видно, як моя «магічна паличка», яку я ніби запихав у капшук, вилазила через діру капшука й лізла в другу діру — в холошню. А потім знову — коли я, вдаючи, що витягаю її з капшука, насправді витягав другу з рукава ватянки. А з закоркованою пляшкою, в якій я ніби мав зав’язати поміж двома кольоровими хустинками білу, не відтинаючи корка, мало не вийшов конфуз. І лишень кований на всі чотири ноги у сценічних справах Арпад, зауваживши небезпеку, викинув чергового фокуса і на потрібний мені момент відвернув увагу публіки до себе. Я, звичайно, не зівав і підмінив пляшку, за що зискав признання глядачів. Вони були дуже невибагливі та голодні видовищ, і тому мої старі заялозені дотепи, нескладні жонглерські штучки проходили з великим успіхом. Тьмаве світло також сприяло мені й згладжувало мою незграбність.
Але Арпад!.. О, він напевне за ціле своє життя не був на такій висоті майстерности, як цієї ночі. З незрівняною легкістю й подиву гідною зручністю він переходив із жонглерства на акробатичні трюки, з браку устаткування, чіпляючись за стовби і крокви, на яких спиралося накриття землянки. При тому сипав такими дотепами, що не лишень конвоїри та Петро, але й я реготав до болю в боках, забувши навіть про мету всіх цих заходів.
Програма доходила до вирішального моменту. Арпад узяв у руки кілька кольорових марлевих хустинок обніс їх перед глядачами, показав усім і, вернувшись на своє місце, почав жмакати в руках. З марлі раптом вийшла свічка, яку Арпад підпалив сірником і ковтнув запалену. Після того він упав на землю і почав криком кликати пожежну сторожу, щоби «погасила йому в шлунку пожежу». Я притьмом подав йому держак від лопати, він його вхопив, запхав у рот, поштуркав енергійно і, зірвавшись на ноги, витягнув запалену свічку вдолині з холошні штанів. Свічку розломив і з неї посипалися кольорові хустинки.