Я належу до таких, яким важко втратити бадьорість духа, і Святослав, що вмів сміятися серед таких сумних обставин, був для мене найкращою парою. І нам було весело вдвох. Впливало добре на наш настрій також і те, що ми обидва на власному досвіді переконалися, яке дурне і сліпе було вславлене НКВД. Ви ж таки подумайте: маючи в руках таких, як-не-як, непересічних ворогів режиму, якими ми були, засудили нас за те, чого ми не робили, і повірило в наші фальшиві документи, в яких не було ані слова правди!
Я з гадав про Крюка.
— Знаю, — відповів Святослав, одразу спохмурнівши. — Мабуть дивуєшся, що ми разом, а він ще живий ходить...
— Власне, що не дивуюся. Справедливість його побила гірше, ніж би це ми могли зробити.
— І я про це саме подумав, коли побачив його. Зрештою, він же й не відповідальний за свої колишні вчинки, бо збожеволів. Рідко коли яка ніч минає, щоб на нього не находило. Інколи й серед дня. Щось йому ввижається, хтось його переслідує, і він тоді скавулить звіриною, ховається, або тікає. Що з такого питати!..
— Він мене пізнав.
— Мене — ні. Але це однаково. Крюк тепер нешкідливий цілком.
По дорозі до ріки й назад ми кілька разів зустрічалися з Арпадом, але вдали незнайомих. Його рухлива фізіономія була дуже посоловіла, але я добре знав Арпада, щоби вірити щирості цієї машкари.
Сталося, що, скидаючи колоди, ми ненароком штовхнулися. Себто, воно так вийшло, та я не мав найменшого сумніву, що Арпад зробив це навмисне. Коли я обернувся, щоби побачити винуватця цієї малої «катастрофи», зустрівся з пронизливо-гострими очима клоуна. Він здер з голови облізлу вушанку, почав тулити її до серця і, ніби перепрошуючи мене, присідав та робив граціозні кніксени.
— Ти... што?! — визвірився на нього конвоїр, додавши при тому, як звичайно, найгіршу лайку. — Театр тут робиш?!
У відповідь Арпад, неначе смертельно переляканий, підскочив на півтора метра вгору, крутнувся й бігом побіг назад. На його спині було два шнурки, що починалися зав’язані внизу біля холошень й кінчалися десь у руках. Арпад біг і смикав за шнурки, витворюючи таке враження, що. йото стопи вилітають аж на плечі. В’язні й навіть конвоїри почали при тому реготати. Для мене ж, що розумівся трохи на акробатиці, ця штука виглядала зовсім не смішною. Щоб її втяти, треба було мати величезний сприт і ще більшу вправу. Крім того, я зрозумів, що така поважна людина, якою був Арпад (кажуть, що на загал всі блазні й коміки в житті приватному поважні й навіть прикрі), не стане на потіху юрбі виробляти жарти.
— Він божевільний? — спитав мене Святослав.
— Божевільний? — перепитав я. — Його розуму на трьох пересічних вистачить.
—Ти його знаєш?
— Ні.
Святослав готовий уже був образитися, але я заговорив:
— Чудний ти, братику: «Знаєш?» Мене слідчий три місяці випитував, чи я знаю цього чоловіка, чотири рази так пильно випитував, що мене холодною водою до пам’яті приводили... Одним словом, багато «давав», щоб я признався — і то я не признавався. А ти хочеш отак задаром? Аякже!
— Підозріваю, що якісь дуже поважні причини стримують тебе від знайомства з цією людиною...
— Уяви собі! Але якраз не вони стримували мене від признання перед слідчим.
— А що ?
— Звичайна впертість. Скільки разів люди признавалися до того, чого не було, то чому б я мав признатися до того, що було?
— Гм, — муркнув Святослав, — це не позбавлене логіки...
А з Арпадом у мене справді вийшла цікава історія. Свого часу ми з ним зустрілися в цирку, два роки ділили долю і навіть заприязнилися, хоч і не настільки, щоб сповідатися з минулого. Потім, коли столичний московський цирк збирав по цілому СССР найкращі сили для себе, забрали й Арпада — прекрасного клоуна, жонглера й акробата в одній особі. Так ми розійшлися, і я скоро забув навіть думати про нього. Знудившись цирком, я пішов шукати іншого зайняття і по кількох спробах осівся врешті секретарем сільськогосподарського відділу в одному з районів Середньої Азії. І сталося, що рятуючи життя такому самому сараці[12], як я, я видав довідку, яка стверджувала штампом, підписом і печаткою якраз те, чого ніколи насправді не було. Чоловічина, взявши папірець, виїхав, але незабаром дав про себе почути досить неприємним способом. Бо його впіймали з фальшивими документами, а через нього добралися й до мене. Мій ревний слідчий не вдоволився самою фальшивою довідкою, а забажав надати справі поважнішого характеру: до довідки причепив шпигунство та саботаж, власника фальшивої довідки зробив закордонним агентом, а яких 50 грамів формаліни, якої я додавав до води, миючи ноги, перетворив в отруту, призначену для знищення представників партії й уряду, саме тоді очікуваних в Алма-Ата у зв’язку з провалом чергового тваринницького плану. Мене примушено написати докладний життєпис, із якого слідчий потім добирав особи й факти, потрібні йому для створення цілої комедії «процесу». Так добрався він до Арпада. Я, щоправда, клоуна не назвав у своєму життєписі, але його знайшов сам слідчий, зажадавши від згаданого цирку імен усіх артистів та адміністраційного персоналу з того періоду, коли я там працював. Напевне був страшенно втішений, коли довідався, що один з клоунів на ім’я Арпад також заарештований і що в нього знайшли також пляшку з формаліною. Останній факт не був зовсім припадком, бо саме я порадив Арпадові, ноги якого мене часто дратували, цей простий спосіб гігієни. Уявіть собі, який радий був мій слідчий!