— Не зробиш того, Пєтька, ні! — просився принижено Крюк, — Ти ж — сибіряк, ти ж знаєш таєжний закон...
Петро сердито сплюнув.
— Справді, маєш щастя, плюскво[54] смердяча... Сідай, грійся... Жерти хочеш?
— Трошки... Якщо у вас є щось... Може сухар, чи рибка...
— Оленина печена є...
— Ні, м’яса ні, спасибі...
— Вегетаріанець, бачу, з тебе... — усміхнувся Арпад. — Але, скажи, як це ти розв’язався? Як вийшов із землянки? Як знайшов нас?
Поки Петро ладив якусь перекуску, Крюк, гикаючись із зворушення, уриваними словами оповідав, як попросив одного раненого себе розв’язати, як потім перевдягнувся, як випустив з клітки Дружка, який по наших слідах привів його до самого намету.
— Ну, то тепер той ранений порозв’язує також інших... — скрипнув зі злости зубами Петро.
— Ні, не порозв’язує! — поспішив запевнити Крюк. — Не порозв’язує, бо потім я його зв’язав. І того другого, і того, що в гарячці без пам’яті лежав — усіх трьох. Ви були необачні, залишивши їх незв’язаними, а я тоді не хотів вам нічого казати. Бо, коли би ви позв’язували всіх, то хто б мене розв’язав?
— Бач, Ірод! — усміхнувся Пєтька, а за ним і ми. — Цей би за пояс усіх різунів заткнув!
— Практика, Пєтєнька, практика... — зідхнув Арпад. — Але що ми з ним справді зробимо? Потрібен він нам, як бородавка на носі.
— Твоя правда, Арпаде, та нічого не зробиш. Закони тайги — святі. І ті закони наказують кожного до вогню і в шатер приймати, хоч би й убивця твоєї матері був. Зустрінеш на вільній дорозі — можеш різати. Біля вогню і під накриттям — не смій. Так то...
Крюк зайнявся їдою, що при його беззубості було нелегкою справою, а Дружок обходив нас усіх по черзі й нюхав кожного. Знайомився. Бідне створіння, наче на глум назване Дружком, насправді не мало серед людей друга-господаря. Навчене було служити кожній шинелі й кидатися на кожного, хто носив на собі арештантські лахи. Тепер воно відчувало, що щось сталося й, очевидно, старалося ці зміни зрозуміти. Найдовше Дружок зупинився чомусь біля Арпада, а той узяв його розумну голову обома руками й притягнув до себе.
— Що, собачко, не пізнаєш? — промовив ласкаво, пестячи Дружка. — Ах, ти ж дурнику нещасний! Навіть і твої найшляхетніші властивості використали для своїх чортівських цілей, запрігши тебе до комуністичного воза. А що ж тобі дали за це, га? Мав же ти бодай крихітку приязні й ласки за це? Ти ж потребуєш також цього, правда?
— Навіщо йому цих буржуазних забобонів? — озвався я. — Він до ордену Леніна хоче дослужитися...
— Не ображай собачки! — зовсім поважно запротестував Арпад. — Ось ми йото перевиховаємо і зробимо справжнім другом. Правда, Дружок?
Дружок, що досі слухав дуже уважно Арпада, відповів позитивно на запитання: лизнув Арпада в ніс і ліг поруч, довірливо поклавши голову на коліна господаря.
Петро тим часом пилував Крюка:
— Ти, Юдо, дуже хитрий, коли на таєжний закон покликуєшся, і я справді тебе живим лишу, бо цей закон шаную. Але от ти: ти ж ніякого закону не визнаєш! Найближчого друга можеш зрадити кожної хвилини, найбільшого свого добродія, холоднокровно сонного заріжеш. Ні?
Жорж задрижав і енергійно потряс головою:
— Ні! Більш у своєму житті не заріжу нікого! Не можу більше бачити крови, а кожне м’ясо мені трупом людським заносить, верне мене від нього! Брр!..
Трясся, наче в лихоманці, а його очі, натисненні зсередини жахом, почали більшати й вилазити з орбіт.
— Дивно, — знизив він конфіденціонально голос, — стільки людей убивати — і раптом злякатися. Я, правда, завжди трохи боявся і дрижав, але міг і був певний, що згодом привикну цілком. А вийшло навпаки: убивав, убивав і мучив, аж наступив день — і в мене не стало сили. Себто, я себе ще якийсь час перемагав, але боявся, здається, ще більше, ніж ті, яких я мав у своїх руках. І з кожним днем той страх ріс, а я з кожним днем ставав ще жорстокішим. Чим більше боявся, тим жорстокішим був. я соромився свого страху перед товаришами, крився з ним, і ніхто не знав, що я відчуваю, коли лишаюся на самоті...
— Ви знаєте, — нараз перебив самого себе і подивився на нас, — ви знаєте, чому НКВД працює вночі? Бо ніхто з них і так вночі спати не може. Кожен із них умирає від страху, коли стає темніти. Тому енкаведисти, як і чекісти, вибрали для праці ніч. І до часу це помагає. Але потім пролита кров починає переслідувати і вдень. Тебе ще не переслідує? — звернувся до Петра.
Через те, що запитаний, видимо зніяковівши, мовчав, Крюк відповів за нього сам: