— Здорово! — сказав, коли я побачив його. — А, слово чести, здорово! Ото дав нам лекцію цей представник російського народу!
Я волів би, не мати свідків свого ганебного фіяско і, відчуваючи, що червонію, відвернувся від Арпада. Але він виліз із нори, став побіч мене й обняв мене за шию.
— Не бентежся, приятелю, — сказав. — Ця лекція — не лише для тебе — для мене також. І в мене були свої фантазії... Думалося мені, що ми зможемо Пєтьку переконати і притягнути до себе. А тоді, замість утікати в безпечний край, залишитися тут і взятися звільнювати таких, як ми.
Ми стояли поруч і дивилися за чорною плямкою, що швидко сунулася по снігу і все маліла, залишаючи за собою голубіючу борозну сліду.
— Ач! — промовив я більше сам до себе. — «Золота середина»! «Сіль землі»! І чим пишається — нікчемністю! Важко підшукати характерніший парадокс! Бодай же ти щез, горлорізе!
— Не сердься, приятелю, — примирливо заговорив Арпад. — Підходь до речей по філософічному і старайся в найбільшому лихові знайти якусь позитивну сторону. І в даному випадкові також краплина добра є: цей розбійник пригадав нам, прекраснодушним забудькам, одну стару істину: «З Москалем дружи...»[56]
— Задорого нам ця пригадка обійшлася! — сказав я, пригадавши Святослава, і жаль притулився до мого серця кропив’яним листком. — А тепер скажи, що буде, коли він упіймається? Адже його спитають і про нас.
— Звичайно. Але, думаю, що він нас не зрадить. По-перше, тому, що розбійницький кодекс не дозволить, по-друге, через сина.
— Хіба...
* * *
Отже, ми залишилися в печері й чекали Зеїна. Я, Арпад і Дружок творили добре дібране товариство. А Крюк жив окремо. Я з ним взагалі не розмовляв, а Арпад озивався виключно тоді, коли треба було щось зробити. Навіть Дружок відчував його відчуженість і дуже рідко підходив до нього попросити пестощів. Частіше сідав напроти і подовгу допитливо дивися на нього, неначе питав: «Що з тобою діється?»
А Жорж і справді переживав невеселі дні й напевне не лишень тому, що ми його бойкотували. Долягало йому ще щось, і він цілими днями міг просидіти нерухомо без їди й сну. Інколи шептав щось беззвучно, інколи хитався, немов би від болю, а інколи навіть плакав. Ми з Арпадом постановили не покидати його, але взяти з собою закордон, як живий документ одного з найганебніших і найбільше засекречених методів комуно-московського правління. І не питали Крюка, чи він хоче піти, — він був позбавлений права щось вирішувати. Зрештою, коли б навіть йому таке право дати — нічого б не змінилося: Крюк був скінчений. Здається, коли би його не зачіпати, він, сівши на одне якесь місце, не встав би. Так би й заков’яз, не підводячись.
Але Арпад по кілька разів на день його зганяв:
— Чекісте, бери їж!
— Чекісте, принеси дров!
— Чекісте, попар свої сорочки і візьми чисті!
І Крюк покірно зводився, їв, ходив по дрова, перебирався і парив сорочки. Але, скінчивши, знову сідав у кутик і шепотів, хитався, або плакав.
Так минуло більше тижня. Довкола нас царював цілковитий спокій, і ми вели життя автохтонів: полювали, збирали кедрові горішки, замерзлі ягоди калини й свербиусу[57] та щодня прорубували в ополонках лід, що затягався по кількох годинах.
Одного дня, коли ми, наглушивши саморобними бомбами риби, виловлювали її з ополонок, Крюк послизнувся на леді й шубовснув у воду. Ми його, правда, без ніяких труднощів зараз же витягли, але, поки довели до печери, одежа на ньому замерзла і стала твердою, мов бляха.
Роздягнувши потерпільця, ми змусили його випити пів склянки горілки, поклали його на теплу лежанку й добре вкрили.
Жорж довгенько лежав зовсім тихо, і ми думали, що він заснув. Але він раптом озвався з докором у голосі:
— Навіщо ви мене напоїли? Я ж вам казав, що горілка мені шкодить...
Ніхто з нас йому не відповів, і він, помовчавши трохи, заговорив удруге:
— От мені зараз видається, що я бачу кожну павутинку, кожну порошинку, навіть у найдальшому куті...
І знову вмовк, а ми знову не відповіли нічого.
— Чому не озиваєтеся?! — нараз дико вереснув Жорж і зірвався з лежанки. — Говоріть, лайте, бийте, плюйте на мене, тільки не мовчіть! Не мовчіть! Не мовчіть! Не мо-о-в-ч-і-і-ть!!!
Ухопившись за голову, кричав так дико й пронизливо, що нерви не витримували.
Арпад підбіг до нього й дзвінко ляпнув його долонею по губах.
— Замовчи! — наказав. — Лягай і мовчи!
Враз урвавши крик, Жорж здивовано глипнув на Арпада вибалушеними, почервонілими очима й покірно ліг. Полежав трохи й озвався знову, дихаючи й сопучи важко, мов астматик: