— Ви не знаєте, як я мучуся, як мене переслідує минуле...
— А ти ж би як хотів? — не витримав я. — Щоб тобі всі твої пекельні діла даром пройшли?
Наступила тиша, яку перервало важке зідхання Крюка.
— Коли б я знав напевне, що після смерти не існує нічого, я би покінчив із собою. Немає сили більше терпіти. Але боюся. Бо, ану ж, справді існує позагробове життя?..
Підвів голову і звернувся до мене:
— Скажи, Пашницький, існує?
По стількох роках звук мого правдивого прізвища так вразив мене, що я не почув запитання.
— Скажи правду, Пашницький, — домагався далі Крюк, — існує рай і пекло? Попи самі вірять у них, чи лишень дурять нарід?
— А ти лишень тепер над цим задумався?
— Ні, не тепер. Вже давно. І не знаю. Зрештою, цього ніхто не може знати, бо нема доказів ні за, ні проти. Але, от, що пекло може бути на цьому світі, це напевно! Я його робив власними руками, а тепер ношу його в душі.
— Чи й дивно? Як упустив у свою душу сатану, то душа мусіла пеклом стати.
— Фігуральний вираз, але, зрештою, влучний. Ти навіть не знаєш, який влучний. Ви взагалі багато речей знаєте теоретично. А на практиці... Ну, от, наприклад, коли ти давиш вошу, що ти бачиш? Нічого. А я бачу, як у неї вилазять і лопають очі, як тріскає черево і звідти вискакують тельбухи, повні крови...
— Гей, чекісте! — крикнув Арпад. — А чи не досить тих розмов?!
— Ага, страшно тобі, бридко, правда?! — зловтішно підвів голову Крюк. — Страшно і бридко лишень, коли чуєш, а я це все бачу! Воша, наприклад, не гине відразу, вона ще довго агонізує: сама шкурка дриґає лапками, тельбушки дрижать...
— Перестань! — удруге крикнув Арпад.
— Ні, не перестану! Я стільки років мовчав, а тепер говоритиму! Що мені зробиш? Вбити не вб’єш, навіть не битимеш. Хіба собі вуха заткнеш.
Одначе на якийсь час таки замовк.
— Самі винні, — озвався згодом, ніби виправдуючись. — Навіщо мене напоїли? Зрештою, я й без горілки мусів би Пашницькому щось оповісти... І оце якраз до речі прийшлося...
Замовк, дуже схвильований. Видимо вагався, і груди його ходили ходором.
— Пашницький, — прошепотів, нарешті наважившись, — твоя сестра загинула в моїх руках...
Удар грому не міг би мене вразити більше, ніж цих кілька слів, вимовлених шепотом. Щось раптом встало внутрі мене, і я намагався заховатися за ним, щоб не зрозуміти, не повірити, не допустити змісту почутих слів до свідомости!..
— Брешеш!!! — закричав я. — Брешеш, негіднику!!!
— Ні, не брешу! — і собі підніс голос Крюк. — Не брешу! Вона була тим зв'язковим, якого ми переловили з наказом УВО до «Поповичів»...
У відповідь я... Ні, я не можу оповісти того, що сталося далі. Воно було огидне! Але чи можна мене надто суворо судити, коли прийняти до уваги, що для мене Пшеничка вмирала саме в ту хвилину, а не два десятки років назад. І як умирала?!
Боже, Боже, як же це було жахливо, як несамовито боляче й незрозуміло... Уперше тоді, пригадавши Святослава, я не відчув жалю за його смерть — відчув навіть щось подібне до вдоволення. Принаймні смерть врятувала його від цього останнього удару.
Крюк змивав кров з побитого обличчя, а Арпад, перев’язуючи мої покалічені пальці, докірливо хитав головою:
— Ви, кавалере, розбійникам моралі читати вмієте, а самі поступаєте ще гірше від розбійника. Цього негідника необхідно й справедливо було б знищити тоді, коли він при своєму розумі був і шкодив, або міг шкодити. Тепер же, коли на ньому вимірюється міра вищої справедливости, вам нема чого зі своїми кулаками сунутися...
— Ти не знав моєї сестри!
— Це не зміняє справи, побратиме. Я вас вповні розумію, я вам з усього серця співчуваю, я вас глибоко шаную і люблю, як рідного брата. І тому прошу: не забувайте своєї гідности!
Не знаю, чи говорив так із переконання, чи з обов’язку, але мав слушність. Я цю слушність признавав, але панувати над собою таки не міг. Крюк мене доводив до божевілля і тоді, коли говорив, і тоді, коли відмовлявся говорити. Що якийсь час я кидався на нього, Арпад кидався на мене, Дружок починав гавкати й скавуліти — і землянка перетворювалася в пристановище одержимих.
Жаска ніч!
— Ні-і-і! — наставляючи для захисту руки, заводив диким голосом Крюк. — Ні-і-і! Не примушуй мене згадувати!.. Я боюсь її!.. Я боюся твоєї мертвої сестри так, як не боюся нічого в світі!.. Вона була така страшна, що своїм поглядом могла вбити навіть Медузу[58]!.. Вона мене звела з розуму!.. У мене й досі стигне в жилах кров, коли я її згадаю!..
58
Медуза (дочка бога моря Форкія та богині глибин Кето) своїм поглядом убивала людей, перетворюючи їх на каміння. (Давньогрецька міфологія).