Але радість його скоро перетворилася в неописану лють, коли я почав уперто заперечувати своє знайомство з Арпадом. Справді, не мав у тому ніякої мети, ніякого пляну — просто мені хотілося слідчого подратувати. Хотілося показати йому, що не боюся тих заходів, які він мав у своїй розпорядимості, й уперто твердив, що ніякого Арпада не знаю. Слідчий зі шкури вискакував, тикав мені під ніс список співробітників цирку, погрожував, бив, тортурував карцером і безсонням, але надармо.
Чим керувався Арпад — я не знаю, але й він чомусь вирішив не признаватися до знайомства зі мною, і за те йому робили те саме, що й мені. Не помогла й очна ставка. Не змовляючись, ми вмент порозумілися одним поглядом, подивилися один на другого, з найдурнішим виглядом, відвернулися взаємно й в один голос заявили, що ніколи раніше не бачилися. Нас тоді змолотили до втрати свідомости й пообіцяли на найближчому допиті «прикінчити». Але до того другого допиту сталася непередбачена подія: нашого слідчого посадили, а новий не мав найменшого зацікавлення до того, чи ми були з Арпадом знайомі, чи ні. Він вдоволився тим, що ми обидва призналися в гарячому бажанні потруїти все ЦК ВКП(б), включно зі самим Сталіним, і дав нам «по десятці».
Але найцікавіше було в тій історії те, що ми з Арпадом були справді знайомі, і не з цирку, а значно раніше: з Першого Зимового Походу[13]. Під Вознесенськом билися поруч, і я на власних плечах виніс пораненого Арпада з лінії бою. Тільки що пізніше, зустрівшись у цирку, ні він мене, ні я його не впізнали. Себто, Арпад потім казав, що моє обличчя йому пригадувалося, але то могло йому просто видаватися. Про це все ми заговорили вже одверто, коли потрапили у спільний етап і опинилися в одному вагоні. Пригадка за пригадкою — і дійшли до найцікавішого.
Слухаючи мого оповідання, Святослав увесь час вдоволено кректав, з чого я догадувався, що оповідання йому подобається.
— І скажи мені, — озвався він урешті, — який би з тебе піп вийшов?
— Чому?
— Та тому, що тебе треба було б воєнним міністром зробити, або, принаймні, генералом.
— А я, Святославе, таки й далі хочу бути священиком. І тепер, як ніколи, я розумію, що воєнному міністрові, чи генералові, не конечно бути духовною особою, але кожна духовна особа на нашій землі мусіла би бути по духу генералом. Згадай архімандрита Никифора Тура, який при потребі патерицю на шаблю змінив[14]...
Святослав подумав і зідхнув:
— Твоя правда, Несторе...
Не дивлячись на виснажливу працю, голод і мороз, цілий день збіг нам непомітно. Ми прожили його в минулому і тому не відчували ні тягаря колод, ні втоми, ні холоду. Навіть не зауважили, що їли. Лишень під час обідньої перерви Святослав зі страхом подивився на моє обличчя, а потім пригнічено сказав:
— Знаєш, я готовий тебе зненавидіти: твоя пика мені видається блюзнірською карикатурою на Пшеничку. Якийсь парадокс!
Я пригадав собі ніжну красу сестриного обличчя й сказав:
— Знаю, що моя пика мусить бути справді страшна, і знаю, що між мною та Пшеничкою була велика подібність. Але ти не гнівайся на мене, бо такі істоти, як Пшеничка, не піддаються тліні старости.
— За ці слова я готовий із вдячности поторощити тобі ребра, Несю! — палко шепнув Святослав. — І навіть твоя бузя видається мені гарнішою, їй-бо!.. Так, ти знаєш, що я не можу уявити собі Пшенички інакшою, як лишень такою, якою вона була тоді: юною, чистою, прекрасною!,.
Запальні Святославові слова зродили у мене нову думку, і я вже нічим іншим не міг зацікавитися. Вертався до бараку, повний розворушених спогадів, глухий і сліпий до того, що діялося навколо. Поперед мене в колоні йшов Крюк, і вся його зігнута, прикрита лахміттям спина була безмовним виявом панічного жаху переді мною. А мені було лишень дивно, що ненависть до цього чоловіка, яка колись перепалювала моє серце, раптом змінилася, я не сказав би — байдужістю, але вдоволенням.
13
Перший зимовий похід — похід Армії Української Народної Республіки тилами Червоної та Добровольчої армій під проводом Михайла Омеляновича-Павленка (6 грудня 1919 — 6 травня 1920 рр.) Головним завданням Зимового походу було збереження присутності української армії на українській території, у ворожому запіллі, шляхом партизанських дій, в той час, як її Головний Отаман Петлюра, відповідаючи за державні справи, перебував зі своїм штабом у Варшаві.
14
Никифор Тур — у 1593-1599 роках Києво-Печерський архімандрит. Не бажаючи віддавати монастир уніатам, озброїв ченців, котрі зі зброєю в руках не впустили до лаври уніатів.