Тепер уже не я, лиш Арпад наскочив на Крюка, підніс його вгору й кинув об лежанку.
— Досить! — крикнув. — Ані слова більше!..
Крюк лишень гикнув і продовжував з поспіхом:
— 3 того почалося. З мухи. Так, як мені твоя сестра сказала...
— Замовчи! — намагався заглушити його Арпад.
— Я після того...
Вони викрикували напереміну й борикалися. Але скінчилося тим, що Арпад зв’язав Жоржа і заткнув йому рота ганчіркою. По чому пригрозив мені:
— З тобою зроблю те саме! — і показав приготовану мотузку. — Будеш поводитися, як нормальна людина, чи поступати з тобою, як з божевільним?
— Коли б ти знав мою сестру, Арпаде, ти би мене ліпше зрозумів...
— Гаразд, я хочу знати про твою надзвичайну сестру. Розкажи мені про неї...
Цілу ніч я оповідав Арпадові про Пшеничку. Плакав сам і примушував до сліз свого приятеля. Зате, коли настав день, мій біль зм’як і пристрасті вляглися. Я був гордий своєю сестрою і підносив до Бога гарячу молитву за її чисту душу.
Натомість Жоржеві погіршало зовсім. Напевне розворушені спогади довершили руїну його мозку, і наступних кілька днів ми були змушені вживати до нього тих немилостивих заходів, з яких почав Арпад: зв’язували його і затикали йому рота. Інакше не можна було, бо, розв’язаний, він дряпався по стінах печери і перевертав усе, переслідуваний видивами трупів, роздавлених мух і вошей. Лише зв’язаний, він починав плести всякі моторошні нісенітниці, або, що ще гірше, — починав оповідати про допити Пшенички. Цього не можна було стерпіти, і ми мусіли йому затикати рота.
Життя в землянці стало попросту нестерпне, і ми з нетерплячкою чекали Зеїна. Та він не приходив, а тут одного дня знову знялася пурга. Через неї ми не могли навіть вийти з нашої діри й мусіли круглу добу ділити товариство божевільного Жоржа. Здається, що виття вітру видавалося йому чимсь іншим, бо навіть і зв’язаний та зі затканим ротом, він зумів проявити всі ознаки тваринного жаху, звиваючись у судорогах по підлозі й вирячуючи свої пукаті семітські очі.
За півтори доби пурга вщухла, і Жорж також заспокоївся. Морганням і стогнанням привернув до себе нашу увагу, а, коли ми його розв’язали, сказав зовсім притомно:
— Не зв’язуйте мене більше.
— А будеш поводитися смирно?
— Буду, я тепер уже знаю.
— Що знаєш?
— Як тікати.
— Від чого тікати?
— Від неї. Вона казала, що я не втечу. Але помилилася. Я втечу. Я знаю таку стежку, що нею можна втекти...
Ми лишень переглянулися з Арпадом, але вирішили Крюка не в’язати, бо ж він, хоч і плів дурниці, але поводився зовсім спокійно.
Це було пізно ввечері. А ранком я прокинувся перший і побачив, що Крюк щез. Арпад, який мав надзвичайно чуйний сон, того разу спав, як забитий, а Дружок напевне щось бачив, але пояснити не міг.
Я збудив Арпада.
— Втік?! — схопився він. — Ну, й добре, що втік. Менше клопоту.
Я був тієї самої думки, однак це нас не позбавляло неписаного обов’язку. Ми скоро зібралися, взяли Дружка і вилізли з печери. Синє небо було чисте й лагідне, а ранішнє сонце золотило сніг і кришилося в кришталях інею. На вирівняній пургою білій пелені виднівся нерівний слід, що біг униз через ріку і далі на протилежний бік — у ліс, що вкривав високий берег.
— Пішов пішки, — зауважив я. — Коли візьмемо лижви, доженемо його скоро.
— Якщо він ще живий, звичайно... — скептично сказав Арпад.
Ми рушили слідом і за яких чверть години опинилися на краю урвистого берега, що спадав у широкий яр. Ставши на краєчку, ми побачили огидний і моторошний образ: нижче наших стіп на яких десяток метрів зяяла брудно-червона пляма, довкола якої гризлася вовча зграя. Окремо лежали один чобіт, шапка та ще валялися клапті одежі. Це було все, що залишилося від Крюка.
— Он куди йшла його стежка! — зідхнув Арпад, зрештою, без помітнішого жалю.
Я з обридженням відвернувся, а Дружок протяжно завив.
— Реквієм! — ще раз зідхнув Арпад і повернув за мною.
* * *
Зеїна ми чекали більше місяця, а він, виявляється, їздив доганяти батька. Спочатку в Якутськ, а потім в Алдан.
— Вбито його, — сказав понуро, витираючи зі скісних очей непрохані сльози. — Мачуха жива, полюбовник живий, а його вбили. Впізнали і тропили[59], поки не застрелили...