Наступного дня ми не ходили до роботи, бо була річниця Жовтневої Революції. Нам дали кращі харчі й змусили вислухати довжелезну промову одного дурня з «культурно-виховної частини», який просторікував дві години про те, як то «наша» партія й «наш» уряд дуже про нас дбають: мовляв, хоч ми важко перед ними провинилися, та нам дали навіть обід з м’ясом, а на додаток дозволяють культурно й політично розвиватися, для чого при таборах створено КВЧ[15]. Після доповіді ми розійшлися по бараках, і нас лишили в спокою. Напевно під впливом культурно-виховної імпрези двоє блатних — Яшка Чижик і Понька Смик — влаштували іншу: розсівшись біля гарячої печі зробили перегони вошей[16]. Довкола грачів[17] зібралися майже всі мешканці бараку, а я сів собі окремо і задумався.
Всі ці роки, відколи я, поклавши в кишеню чужі документи, пішов блукати по світі, видавалися мені тимчасовим періодом, за яким почнеться знову те, що було. Я жив з таким почуттям, неначе мене вирвано зі справжнього життя, відгороджено від нього муром, поза яким все лишилося незмінне. І я лишень терпеливо чекав, поки розпадеться стіна, щоб можна було знову ввійти до того світу, в якому я мав мету і знав, що робити. Та, власне, тоді, коли прозвучали останні Святославові слова про Пшеничку, я раптом зрозумів, що ніякої стіни між мною і справжнім життям не було, що час не стояв, а біг, і що тих два довгих десятка літ, які я витратив на очікування, пропали марно. І мені було шкода їх.
Вже темніло, біля печі йшла гаряча гра, а я сидів собі й думав. Був далеко звідси, з нужденного табору, закиненого в сувору тайгу, — я був удома, в дитинстві, в юнацтві — у найкращій порі людського життя.
Батько мій був сином-одинаком багатого хуторянина і священиком став з покликання. В жилах матері текла кров хазяйновитого козацького роду Рябошапок. Коли після закінчення семінарії батько одружився й висвятився, то йому, як «малоросові» й «хлопоманові», дали найгірше приходство в цілій губернії. Поміщик потопав у боргах, село пило, церква вимагала ремонту, приходство й школа валилися. Зате в поміщицькому домі гриміли балі, зате процвітала монополька[18], а крамар Ґлузман розрісся так, що вже не пролазив у двері селянських хат. І напевне прийшло ся б дуже скрутно моєму татові, коли б він мусів починати з порожніми руками і вмів лише правити в церкві. Але, на щастя, тато був не лише священнослужителем, а й господарським сином, крім того, повторюю, був священиком з покликання.
Боротьба з руїною була довга і важка, але скінчилася для тата повною перемогою. Я народився через десять років після того, як тато прийшов у село, і, відколи вже себе пам’ятаю, наша родина мала 200 десятин землі, два млини, дві пасіки і велику сіножать. Поміщик, здавшись на батькові поради, з боргів виплутався і вийшов навіть з кругленькою сумою грошей, але зате мусів продати землю селянам і покинути село. «Болячка взяла пана Болєслава», — жартували потім господарі.
Батько в требах[19] зацікавлений не був, брав, скільки хто міг заплатити, бідних вінчав, хрестив і ховав задурно, ще й зі своєї кишені на такі оказії докладав, а те, що приходило з треб і скарбонок, повертав громаді. Він створив сирітський і вдовиний фонд, поставив нову церкву, збудував муровану школу та приходство, а монопольку з Ґлузманом звів наніщо. Але помилився б той, хто на підставі тих філантропійних рис склав би про отця Малахія Пашницького уяву, як про добродушну, безхарактерну людину. Навпаки, батько вдачею був твердий, у постановах неповоротний, тримав село в жмені і, як умів допомогти людині добрій, так умів прикрутити хвоста кожному ледареві. Тому його хоч і любили, та побоювалися не менше. Сам вів суворе трудове життя і першим нам, синам, дармувати не давав. Ми їли прості страви, у час літніх вакацій працювали разом зі службою і строковими робітниками від зорі до зорі, знали ціну людської праці і, помимо, що мали достатки, не дармували ні хвилини й не марнували ні копійки. Зате мої два старші брати мали можливість покінчити університети в Німеччині і кожного року двоє-троє здібних дітей з парафії, які не мали можливости вчитися на власний кошт, вчилися коштом мого батька в губерніальному місті.
Найстарший мій брат — Андрій — був інженером, підстарший — Антін — лікарем, третій з ряду — Сергій — адвокатом, а я, скінчив духовну семінарію, бо хотів піти слідами батька. Подобалося мені священство. Я любив нашу садибу, наше село і всю околицю. Любив наші поля й луки, пасіки серед молодих лип та акацій і верболози на піщаному березі ріки. Любив кольорові сутінки Божого храму, наповнені запахом воску й ладану, спокійну тишу, в якій душа сама летить до Бога; любив своєрідну сувору красу іконописного мистецтва, церковну музику й ніжні вогники свічок, опливаючих воском. Я серцем відчував усю велич урочистости Богослужінь і кожного разу наново переживав потрясіння, проймаючись простотою й мудрістю вислову Святого Письма. Я приріс душею до людей, серед яких збігло моє дитинство й юність. Любив наших дотепних і грубуватих, але гордих селян-хліборобів, любив — ніде правди діти — сварливих і гостроязиких, зате чепурних і дзвінкоголосих сільських красунь і засмалену дітвору з вигорілим на сонці волоссям, що вистрибувала і вигукувала в поросі сільської дороги. Я багато чув від батька про труднощі, з якими він зустрічався в селі, я знав про безмір праці й серця, вкладених у нашу парафію, й мені попросту було незрозуміло, як це все могло б перейти в чужі руки. Та і сам з молодих літ вріс у життя села: керував церковним хором, учив нот і грамоти, давав вистави з молоддю, колядував, щедрував і робив ковзанки.
15
КВЧ — культурно-виховна частина. У сталінських таборах КВЧ влаштовували аматорські театри, де силами одних ув’язнених ставилися спектаклі та концерти для інших ув’язнених. Наприклад у КВЧ працював ув’язнений відомий український театральний режисер Лесь Курбас, доки його не розстріляли.
16
Перегони вошей — тобто змагання: чиї воші доповзуть до фінішу першими, а чиї програють.
18
Монополька — за часів царизму в Росії та на Україні — винна крамниця для монопольної торгівлі горілкою.
19
Треби — оплачувані невеликі богослужіння, які священик здійснює на прохання окремих віруючих (хрещення, вінчання, освячення тощо).