Час-від-часу, особливо взимку, в приходстві, що перетворилося у свого роду сільський клюб, збиралися господарі, щоби поговорити і порадитися з татом: що й де сіяти, звідки дістати таке або сяке насіння, які на що ціни, яка раса худоби краща і всяке таке інше. Найбільше приходило людей, коли розходилася вістка, що приїхав хтось у гості з «поповичів». Усі три старші брати були вже жонаті й жили окремо, але двічі-тричі на рік відвідували родинне гніздо. І не раз чекали місяцями наші парафіяни з хворобами, або з правними клопотами, кажучи:
— Підождемо, поки наш попович приїде — той правду скаже.
Мама також мала постійно якісь справи з господинями: то яйця з расових курей їм ховала для квочок, то звіряла таємниці на солодке тісто, на рибу, чи поросята, то знову радила якісь домашні ліки на дитячі хвороби.
І я розумів, що село без нас осиротіло б. Тому тішився подвійно, що не лише з обов’язку, а й з власного глибокого бажання буду священиком.
Наймолодшою дитиною, молодшою за мене на чотири роки, була сестра. Звичайно, як наймолодша та одинока дівчинка, стала загальною улюбленицею і пестійкою. Вдалася в маму: мала сині очі й ясне каштанове волосся, що сягало їй по бедра, високий стан і ніжний, чистий профіль, що нагадував мармурові статуї грецьких майстрів долота. Люди вважали її красунею, а ми — й поготів. Звалася Таїсою. Але, коли була ще маленька й хотіла вимовити своє ім’я й прізвище, то в неї замість Таїса Пашницька виходило «Псенися Псеницка». Це було таке потішне, що й ми її почали називати Пшеничкою. І так лишилося. Для нас вона була просто Пшеничкою, для служби й селян — панночкою Пшеничкою.
Чи то тому, що ми всі своєю увагою й любов’ю створили особливу атмосферу довкола дівчинки, чи вона вже мала від народження щось відмінне у своїй крові, але Пшеничка відзначалася цілком своєрідною вдачею. Вона не одідичила[20] ані трохи практичности, чи хазяйновитости по батьках. її взагалі не цікавило ніщо річеве, матеріальне. Не проявляла вона найменшого нахилу до господарства, гаптів і мережив, як личило провінціяльній панночці. Не зманерувало її також життя під час науки в гімназії в місті, чого дуже боялися батьки.
Від ранніх літ вона була задивлена в якусь далеку ціль і цілою своєю істотою линула до неї. Це зраджувалося в її розмовах, у виборі книг і музичних творів. Пшеничка могла просиджувати довгі години за фортепіяном, потрясаючи дім урочистими мелодіями переважно Бетговена і Баха, якими захоплювалася особливо. Вона знала напам’ять Страсти Христові по всіх чотирьох Євангеліях і що Страсного Четверга, повертаючись увечері з Церкви додому зі запаленою від страсного вогню свічкою, приносила відбитку живого болю на блідому личку, а в синіх очах — сліди сліз і якогось такого глибокого натхнення, що будило в нас тривогу.
На п’ятнадцятому році життя Пшеничка дістала «Кобзаря», читала його день і ніч і плакала так, що аж розхорувалася. Її взагалі захоплювали великі речі й великі люди. Вона читала й перечитувала літописи з батькової бібліотеки, Житія Святих, молилася до постатей княгині Ольги і Жанни д’Арк, і часто просила дівчат співати пісню про Бондарівну. Любила робити порівняння з мітичними постатями і часто ходила задумана зі збірником грецької мітології в руках.