Минуло десять секунд. Ще п'ять. І ще п'ять. Тремейн відчув, що навіть тут, у промерзлій кабіні, його чоло вкривається потом. Бажання повернути літак ліворуч — щоб уникнути катастрофічного, смертельного зіткнення ставало майже нестерпним.
Він відчув, як у ньому наростає страх — страх, що межував із божевільною панікою, страх, якого доти він ніколи не відчував і навіть не думав, що колись відчує. І цієї миті Тремейн помітив, як Карпентерові пальці раптово перестали барабанити.
Карпентер побачив її. Вона була більше здогадна, ніж реальна, командир її скоріше вирахував, ніж розгледів, та все одно — він її знайшов. Попереду — трохи праворуч від їхнього курсу поступово, майже непомітно для ока почав вимальовуватися обрис того, на що він чекав. А потім він уже не вимальовувався — він просто був, масивний і вагомий: гірський схил, який круто здіймався вгору й зникав у сірій пітьмі. Карпентер втягнув голову й, уже не засовуючи шибки, увімкнув мікрофон.
— Сержанте Джонсоне! — Слова злітали з його вуст кострубато й машинально — не тому, що командир зазнав якогось нервового струсу, а просто через те, що все його обличчя разом з губами так змерзло, що порушилась артикуляція.
— Я, сер! — Голос у мікрофоні був металічний, безликий, але навіть ця знівельованість не могла приховати граничної напруги.
— Гадаю, звертання «лейтенанте Джонсоне» пасуватиме вам куди більше, — сказав Карпентер.
— Що, сер?
— Відпочиньте. Я впіймав її. Можете йти спати. — Він вимкнув мікрофона, швидко глянув у бічний ілюмінатор, трохи підвівся в кріслі й натиснув кнопку над головою.
У фюзеляжі над люком спалахнуло червоне світло. Сержант-кулеметник узявся за ручку люка.
— Хвилина, панове! — Він смикнув люка, відчинив його навстіж, прикріпив до бортової стінки — і до літака ввірвалася невеличка завірюха. — Коли спалахне зелене світло…
Він не доказав фрази — почасти тому, що все й так було ясно, а почасти тому, що перекричати ревіння двигунів було майже неможливо, отож конкретний зміст слів не мав особливого значення.
Ніхто з парашутистів теж не промовив ані слова — з тієї самої причини. Але німі погляди, якими вони обмінялися, краще за слова виказували думку, що сиділа у кожного в голові: якщо так незатишно в літаку, то яке ж пекло поза ним? На сержантів знак вони на чолі з Герродом вишикувалися один за одним перед люком. Геррод мав вигляд християнського мученика перед зустріччю на арені із своїм першим і останнім левом.
«Ланкастер», немов величезний чорний доісторичний птеродактиль, ревів, пробиваючись крізь віхолу над крутим схилом Вайсшпітце. Її кам'яна стіна, де-не-де вкрита латками снігу, здавалося, була зовсім близько — як подумав Тремейн, неприпустимо близько. Ще раз глянувши в незачинений ілюмінатор біля Карпентера, він ладен був заприсягнути, що кінчик крила черкає об скелю. Піт усе ще зрошував йому чоло, але вуста геть пересохли. Він швиденько — так, щоб не помітив Карпентер, — облизав їх, але це не допомогло: вуста залишилися сухими.
У сержанта Геррода вуста не пересихали тільки тому, що в обличчя йому бив густий струмінь снігу з відчиненого люка, але думки й почуття були ті самі, що й у Тремейна. Сержант стояв біля люка, тримаючись обома руками, щоб не впасти під натиском вітру. На його обличчі не було страху — лише вираз покірливої приреченості. Мов загіпнотизований, він не міг відвести погляду від крила літака, яке, здавалося, ось-ось зачепиться за скелю.
Над люком усе ще світила червона лампочка. Сержант-кулеметник заспокійливо поклав руку на плече Геррода. Цьому знадобилося кілька секунд, щоб нарешті відвести погляд від крила й ступити крок назад. Він випростався й твердо скинув з плеча сержантову руку.
— Не турбуйся, друже. — Герродові довелося кричати, щоб сержант-кулеметник його почув. — Якщо я й маю вчинити самогубство, то дозволь мені зробити це традиційно, самому. — І він знову став біля люка.
Саме в цю мить Карпентер востаннє глянув в ілюмінатор і зробив знак, на який так довго чекав Тремейн: легкий помах долоні ліворуч. Тремейн швидко кинув літак у віраж і так само швидко вирівняв його.
Гірський схил почав повільно віддалятися. Цей епізод з небезпекою черкнутися крилом об скелю не був бравадою чи трюком. Карпентер просто впевнено провів літака тим курсом над вузьким плато, який намітив заздалегідь. Він знову, вже востаннє, вистромив голову з ілюмінатора, і його рука повільно — як здалося Тремейнові, нестерпно повільно — потяглася до кнопки високо над приладами, знайшла її, на мить завмерла й нарешті натиснула.