Бо без неї я ніхто, і ніщо мені не є таке рідне, кохане і чисте.
«НА БУКОВИНУ, ЯК У ПАЛЕСТИНУ…»
Дорогий мій Читачу!
Тепер Ви розумієте мене так, як я розумію свого побратима – чернівецького професора Бориса Бунчука, який сказав – як запечатав:
Ви думаєте, я це книжку писала?
Визнаю чесно: ні, я в черговий раз била поклони своїй маленькій Палестині. Святій своїй землі, де немає Стіни Плачу, а є суцільна земля плачу і пісні водночас. Бо душа моя проситься туди, як душа прочанина на Святу землю.
Поки сама не побувала на землі обітованій – думала по-іншому. А тепер розумію, що в кожної людини є поклик крові, закладений у генах – і саме він, Поклик Крові, у купі із Вихованням і Вірою роблять нас «присмоленими» до тих місць, яких ми не вибираємо, але якими нас винагороджує Бог.
Ви йшли за мною, мій Читачу, слідом.
І вела я Вас сторінками своєї книги коли у ритмі і в темпі гуцулки;
коли запліталися мої думки і ноги, як у весільного гостя;
коли сумно, коли всяко, —
але я не хотіла вести Вас ані у книжку, ані за стіл байдуже і мляво,
так, якби маковиння напилася і Вас хотіла ним напоїти.
Можливо, подеколи я заводила на занадто високі словесні чи кулінарні вершини. Але не майте на мене зла, кажуть у такому разі в Розтоках.
Бо пуп мені рубали і росла я там, де «дідько каже добраніч», – за двадцять кілометрів від людного села, на хуторі СірУк, між трьома хатами люду.
На кичері біля нашої хати тоді ще не позападалися австрійські окопи з Першої світової війни.
Яструби цілоденно орали небо, вишукуючи здобич.
Ранок починався у запашній від трав царинці вранішнім смаком молока з медом, і моя покійна бабця (по татові) Василина все наказувала: «Пий молоко з шумом (піною) просто з-під корови, – то виростеш дівкою, як кров із молоком».
У грядках перед хатою жовтим сміхом сміялися нагідки.
Під вікнами ночами рили дикі кабани.
Питна вода в кориті у траві була смачнішою за всі теперішні бургундські і шардоне.
Куди не глянеш – гори обрамлювали увесь видимий простір. Шпилі ближніх і дальніх хуторів і присілків Околени, Кінашки, Янчулови, Садництва, Садківчика нагадують зубці кардіограми мого серця.
Узимку сніги замітали весь світ – і він мені здавався безмірним. У своєму п'ятирічному тоді віці я таки бувала в космосі – взимку, бо очам ні за що було зачепитися, як лише за безконечно біле полотно хурделиці.
А влітку коні з вершниками ішли в полонину крізь сиву вранішню млАку – туман і я проводжала їх очима, як воїнів.
Коли я стала дорослою, дізналася, що знаменитий автор знаменитої пісні «Заграй ми, цигане старий…» Данило МлАка, не хто інший, як Сидір Воробкевич, автор іще однієї хрестоматійної речі: «Мово рідна, слово рідне! Хто вас забуває, Той у грудях не серденько – Тілько камінь має». І я зрозуміла, чому цей розважливий буковинець, священик Сидір Воробкевич, творчість якого забороняла колишня радянська влада, узяв собі літературний псевдонім – МлАка.
То треба дивитися і бачити – отой вранішній туман над горами, коли вони стають синіми!
А влітку гори робляться смачними: чорними від афин та ожини і солодкими від малин.
І навіть у Києві я маю з ким про це говорити так, що мене чують – як не із правдивим Дитям Гір Василем Герасим'юком, то з «вургуном» Іваном Андрусиком.