Організмо підвернувся, причому з такими дарами, про які Петаччі й мріяти не міг. Він явився в образі італійця на ім’я Фонда, який на той момент був Номером 4 в СПЕКТРі та нишпорив по нічних клубах і ресторанах Версалю й Парижа, де збиралися клерки НАТО, в пошуках саме такої людини. Цілий місяць Четвертий обережно розмотував снасті, готував наживку, а потім дюйм за дюймом підсовував до риби. А коли та несподівано клюнула, Четвертого така ненажерливість навіть збила з пантелику, і СПЕКТРу довелося зменшити оберти, щоб перевірити, чи нема тут підстави. Нарешті нагорі дали зелене світло і виклали Петаччі пропозицію в цілому. Він мав потрапити поміж екіпаж навчального польоту «Віндікатора» та викрасти літак. (Про ядерну зброю не йшлося, просто нібито одній кубинській войовничо налаштованій групі потрібно привернути до себе увагу і в такий драматичний спосіб здобути популярність). Петаччі заплющив очі на цю відверту брехню — він плювати хотів на те, кому насправді потрібен цей літак, доти, доки замовник платить. За такі послуги йому пообіцяли мільйон доларів, чистий паспорт на будь-яке ім’я, національність за вибором та безпечну доставку з місця посадки прямо до Ріо-де-Жанейро. Викрадення було продумано до деталей, і коли ввечері другого червня «Віндікатор» з ревом злетів у напрямку мису Сент-Альбан, Петаччі був зібраним та впевненим.
Задля тренувальних польотів у велетенському череві військового літака відразу за просторим кокпітом встановили пару крісел, і Петаччі тихенько просидів з годину, спостерігаючи за роботою п’яти льотчиків у середовищі приладів та циферблатів. Коли настане час керувати літаком, він радо позбудеться усіх п’ятьох. А як тільки увімкне «Джорджа»[68], треба буде лише не заснути й час од часу перевіряти висоту — 32 тисячі футів, якраз над трансатлантичним коридором, а потім, в обумовленій точці, звернути з напрямку «схід-захід» і лягти на курс «південь-північ» у напрямку Багамів. Непростий маневр, але Петаччі записав кожний крок у записнику, що мав у нагрудній кишені. Для посадки на воду необхідні міцні нерви, але за мільйон доларів він якось потерпить.
Петаччі в десятий раз поглянув на свій «ролекс». Пора! Він перевірив кисневу маску на перебірці поруч і поклав так, щоб вона була під рукою. Витягнув з кишені маленький балончик з червоним обідком, пригадав, на який кут треба повернути випускний клапан, засунув той у кишеню і пройшов до кабіни.
— Ось і Зеппе! Проходь, гостем будеш, — командиру італієць подобався — вони удвох не раз і не два потрапляли в чудові бійки у Борнмуті.
— Спасибі, спасибі, — Петаччі поставив кілька запитань, перевірив курс на автопілоті, швидкість та висоту. В кабіні панувала розслаблена атмосфера, дехто навіть почав куняти. Попереду — п’ять годин польоту. Звісно, до «Одеону» на прем’єру «На північ через північний захід»[69] вони не встигнуть, але надолужити можна і в Саутгемптоні. Петаччі став спиною до металевої полиці з бортовим журналом і картами, правою рукою намацав у кишені кришку випускного клапана і зробив три повних оберти. Потім витягнув балончик з кишені й запхнув його між карт.
Відтак Петаччі потягнувся і позіхнув.
— Піду покимарю, — запанібратськи мовив, завчасно підібравши сленґове слівце. Воно злетіло з язика цілком природно.
Штурман розсміявся.
— А італійською кимарити буде як? Кимараре?
Петаччі доброзичливо посміхнувся. Вийшов з кабіни, повернувся до крісла і, начепивши кисневу маску, повернув регулятор на відмітку «100». Потім влаштувався зручніше і став чекати.
Йому сказали, що суміш має подіяти щонайбільше за п’ять хвилин. Але вже через дві хвилини штурман, який був ближче до полиці з картами, раптом схопився за горло, жахливо захрипів і завалився вперед. Радист зірвав навушники і кинувся допомогти, але на другому кроці впав на коліна, нахилився вбік і гепнувся на підлогу. Троє інших почали хапати ротом повітря, їхні тіла скорчилися. Другий пілот та бортінженер підвелися з крісел, незграбно вчепились один в одного і завалилися на спину. Командир схопив рацію, що бовталася над його головою, промимрив у неї щось нерозбірливе, потім напівпідвівся, повернув голову з виряченими очима і невидючим поглядом, зиркнув через люк у бік Петаччі й упав зверху на бездиханне тіло другого пілота.
69
Пригодницько-шпигунський трилер (1959 р.) А. Хічкока, що за стилістикою випередив стрічки «бондіани». І. Флемінгу цей фільм сподобався, хоча він і скаржився на недоречний гумор, який зменшує напруження сюжету.