Петаччі звірився з годинником — рівно чотири хвилини. Він почекав іще хвилину, потім натягнув ґумові рукавички і, притискаючи кисневу маску до обличчя, рушив уперед; м’який шланг тягнувся слідом. На полиці з мапами він намацав балончик з ціанідом і закрив клапан. Перевірив «Джорджа», увімкнув піддування кабіни, щоб витіснити отруту, й повернувся на місце, аби вичекати п’ятнадцять хвилин.
Йому сказали, що п’ятнадцяти хвилин досить, але останньої миті він вирішив зачекати ще десять хвилин, а потім, не знімаючи маски, увійшов до кабіни й дуже повільно — бо кисень не давав йому дихати як слід — перетягнув тіла одне за одним у хвіст літака. Коли кабіна спорожніла, дістав із кишені штанів пляшечку з кристалами і розсипав їх по підлозі. Схилившись, роздивився кристали — ті не змінили колір. Тоді Джузеппе зісунув маску й обережно принюхався — запаху, здавалося, не було. Але він усе-таки, коли сів за штурвал і почав зниження до 32 тисяч футів та поступово змінювати курс з північно-західного на західний, щоб увійти в коридор, маску не зняв.
Літак-велетень розсікав нічне небо. В кокпіті, підсвіченому жовтуватими очима приладів, було затишно й тепло. У дзвінкій тиші кабіни політ реактивного літака можна визначити хіба що з легенького шелестіння турбін, а кожне клацання на панелі інструментів відбивалось як постріл дрібнокаліберного пістолета.
Петаччі ще раз перевірив «Джорджа» та чи однаково надходить пальне до двигунів, трохи відкориґував один бак, щоб не допустити перегрівання.
Задоволений, італієць зручніше влаштувався у кріслі командира і, закинувши в рот таблетку бензедрину, задумався про майбутнє. В одній парі навушників, розкиданих по підлозі, почулося настирливе цвірінькання. Петаччі поглянув на годинник. Авіадиспетчерська Боскомба намагалася зв’язатися з «Віндікатором». Він пропустив третій напівгодинний сеанс зв’язку. Скільки ще чекатиме авіаслужба, перш ніж почне піднімати по тривозі морських рятувальників, командування бомбардувальної авіації та управління повітряним флотом? Але спершу мають відправити запит до Південного рятувального центру для багатоступеневої перевірки, на що витратять якнайменше пів години, а за цей час він буде далеко.
Цвірінькання припинилося. Петаччі підвівся поглянути на радар. При кожному оберті стрілки на екрані висвітлювалися цяточки літаків, що летіли нижче. Чи помітять з них його проліт коридором? Навряд. Радари комерційних літаків мають обмежене поле зору, спрямоване вперед за курсом. «Віндікатор» помітять не раніше, ніж той перетне лінію системи раннього виявлення, але й та, найімовірніше, сприйме його за комерційний лайнер, який трохи відхилився від курсу.
Петаччі повернувся у крісло і поглянув на прилади. Потім узяв штурвал і м’яко хитнув убік, щоб відчути, як машина слухається керма. Позаду, в хвості, глухо перекочувалися тіла. Літак відреагував чудово, як слухняний автомобіль. На думку сплив «мазераті». Який колір вибрати? Напевне, краще відмовитися від білого, котрий завжди йому подобався, чи якогось яскравого. Темно-синій із тоненькою червоною стрічкою вздовж корпусу. Скромно та респектабельно — це якнайкраще відповідатиме його новій особистості. Треба буде спробувати авто в дорожніх перегонах, може, навіть у мексиканському «2000»[70]. Ні, це необачно. Припустимо, він виграє і фото потрапить до газет! Ні, час зав’язувати з нерозумними вчинками. Він ганятиме тільки тоді, коли захоче охмурити нову дівчину. Дівчата просто умлівають в таких авто. Чому? Може, їх заводить думка віддатися в автівці чоловікові, чиї сильні, засмаглі руки тримають кермо? Хтозна — достатньо промчати десять хвилин зі швидкістю сто п’ятдесят — і можна звертати до лісу, а потім витягувати дівку з машини і розкладати на моху, бо руки та ноги її вже не слухаються.
Петаччі струсонув головою, щоб відігнати марення, і звірився з годинником. «Віндікатор» летів чотири години. При швидкості шістсот миль на годину літак покрив пристойну відстань, і вже наближався до американського берега. Петаччі підвівся з крісла подивитися. Так і є — за п’ятсот миль далі чіткий контур узбережжя з’явився на екрані: виступ — це Бостон, а сріблявий струмок — ріка Гудзон. Можна не перевіряти позицію через погодні кораблі «Дельта» чи «Ехо», які зараз десь унизу, — літак впевнено дотримувався курсу, і незабаром можна виходити з коридору «схід-захід».
Петаччі повернувся у крісло, зжував ще одну піґулку бензедрину і звірився з мапою, тримаючи руки на штурвалі у примарному мерехтінні гірокомпаса. Зараз! Він повернув штурвал, описавши круту дугу, вирівняв машину, ліг на новий курс й увімкнув «Джорджа». Тепер летів строго на південь, якихось три години — і все! Пора починати перейматися посадкою.
70
Натяк на Каррера Панамерікана (ісп. Carrera Panamericana) або мексиканські Дорожні перегони (1950-1954) трасою завдовжки понад 2000 миль — одні з найвідоміших подій в історії автоперегонів. У 1955 р., після трагедії в Ле-Мані, коли внаслідок аварії загинули 83 людини, а 120 отримали поранення, перегони довелося припинити назавжди.