— Далеко до «Чагарникового раю»? — спитав Бонд.
Молодик вправно газонув довкола клумби і перемкнувся на підвищену.
— Приблизно пів години, — він натиснув на акселератор і чітко, хоча й ризиковано обігнав вантажівку на перехресті.
— Бачу, ти даєш під хвіст своїй «ластівці»...
Водій скосив очі вбік — подивитися, чи над ним не глузують, а коли переконався, що ні, трохи розслабився.
— Батяня не бажає розщедритися на щось пристойніше. Каже, що це корито прослужило йому двадцять років і мені прослужить ще стільки. Та нічого, сам гроші відкладаю. Вже назбирав половину.
Бонд вирішив, що його первісна оцінка молодика була надто суворою.
— Що збираєшся придбати?
— «Фольксваґен мінівен». Буду возити народ до Брайтона.
— Гарна ідея. В Брайтоні грошенят багато.
— І не кажи, — молодик пожвавішав. — Єдиного разу, коли я туди навідався, підхопив двох букмекерів, які попросили відвезти їх із двома шльондрами до Лондона. Десять фунтів плюс п’ятірка чайових. Непогано, так?
— Підфартило. Але є й інший бік Брайтона. Треба пильнувати, щоб не пограбували чи не «кинули». У Брайтоні багато шпани. Як там «Відро крові»[12], все ще стоїть?
— Вони так і не відкрилися після тієї скандалюки, про яку трубили усі газети, — молодик нарешті сприйняв Бонда за рівню й окинув його оцінливим оком, в якому читалася повага. — А ви до халатників лікуватися чи провідати когось?
— До халатників?
— Ну так. Там суцільні доходяги, — відповів лаконічно водій. — Ви не дуже схожі на тих, кого я зазвичай туди привожу. Здебільшого — товстухи та дідугани, які благають не гнати машину, бо це, мовляв, струшує їхній ішіас чи як там його.
Бонд розсміявся.
— Мене відправили сюди у вигнання на два тижні. Лікар вважає, що це буде мені корисним. Типу, відпочинку. А що місцеві кажуть про санаторій та його відвідувачів?
Молодик звернув із брайтонської дороги і покотив у західному напрямку під Даунс[13] через Пойнінгс і Фалкінг пасторальною місцевістю.
— Народ вважає їх диваками. Товстосуми, але грошей на вітер не кидають. На них трохи заробляють чайні салони, особливо на тих, хто сачкує, — він поглянув на Бонда. — Не дивуйтеся. Дорослі люди, дехто з них навіть великі цабе у Сіті, ганяють на своїх «бентлі» околицями, голодні, наче чорти, а як забачать кафе — відразу пнуться туди на горнятко чаю. Це усе, що їм дозволено. Та коли бачать, що за сусіднім столиком наминають бутери й тістечка — «ламаються» і замовляють повні тарілки жрання, коротше, мов ті дітлахи, котрі потрапили до комори. Та ще по боках роздивляються — чи вони не «запалилися». Ніколи б не подумав, що таких людей може хтось присоромити.
— Це виглядає безглуздо, позаяк вони платять, напевне, чималі гроші за лікування чи як там воно називається.
— Я ще можу зрозуміти, — обурено продовжив молодик, — коли з вас здирають двадцять фунтів за тиждень та годують тричі на день, але як можна за двадцятку годувати гарячою водою — ще вже вапше. У голові не вкладається.
— Думаю, в цьому і полягає лікування. Напевне, воно того варте, якщо пацієнти почуваються краще.
— Гадаю, ви праві, — неохоче погодився водій. — Деякі насправді мають інакший вигляд, коли я відвожу їх назад на станцію. — Він хихикнув. — Проте дехто перетворюється на справжніх козлів після тижня на капусті. Може, й мені одного дня спробувати?
— Тобто?
Молодик зиркнув на Бонда. Але, пригадавши його розсудливі коментарі стосовно Брайтона, пояснив:
— Є в нас у Вашинґтоні одна діваха. Крутихвістка. Така собі місцева шльондра. Працює офіціанткою в чайному салоні «Медовий вулик». Крутить шури-мури з багатьма нашими пацанами. Фунт з носа, що вона добряче розуміється і на французьких штучках. Завжди можна скористатись її послугами. Так ось, цього року чутки про неї дісталися «Раю», і дехто зі старих цапів вирішив узяти над Поллі шефство. Поллі Грейс — так її звуть. Забирали діваху на своїх «бентлі» і катались аж до закинутих каменоломень під самі Даунс. Пробив її зоряний час. Проблема в тому, що вони платили їй п’ятірку, а іноді десятку, і вона дуже швидко відчула смак солодкого життя. Для більшості наших Поллі стала, так би мовити, переоціненою. Інфляція свого роду. Приблизно місяць тому вона похерила працю у «Вулику», і що ви думаєте? — молодик ледь не зірвався на крик від обурення. — Вона за дві сотні фунтів придбала уживаний «остін метрополітен» і тепер приймає на колесах. Як ті лондонські шльондри з Карсон-стріт[14], про яких писали в газетах. Тепер вона їздить до Брайтона, Люїса, деінде, де може знайти охочих, а між поїздками навідується до каменоломень з тими дідуганами з «Раю»! Куди світ котиться! — Молодик спересердя люто натиснув на клаксон, чим перелякав парочку на велосипеді-тандемі так, що вони ледь не впали у кювет.
12
Ідеться про величезний скандал кінця 50-х, коли виявилося, що вищі поліцейські чини Брайтона беруть хабарі за «кришування» «Астор-клубу» на Кінгс-роуд, більш відомого як «Відро крові», названого так на честь популярної американської комедії 1959 року.
13
Височина, одна з чотирьох областей із покладами крейди в Південній Англії. Нині — національний парк.