— Прилетів сьогодні вранці. З Нью-Йорка. Підшукую собі маєток. Мені спало на думку, що тепер кращий час, аніж у розпал сезону. Коли сюди збігаються ті мільйонери, ціни стають захмарними. Може, коли їх нема, продавці трохи вгамують свої апетити. А ви тут давно?
— Майже пів року. Я прибула сюди на яхті. «Диско Воланте». Може, ви її помітили. Вона стоїть у гавані. Ви мали пролетіти над нею, коли приземлялись у Віндзор-філд.
— Це та елеґантна красуня? Ваша яхта? У неї чудові форми.
— Вона належить моєму родичеві, — відповіла дівчина, дивлячись Бонду в обличчя.
— Мешкаєте на борту?
— О ні. Знімаємо віллу на пляжі. Називається «Пальміра». Прямо напроти яхти. Належить одному англійцю. Здається, він збирається її продавати. Чудове місце. І далеко від туристичних маршрутів. Це в Лайфордкі.
— Схоже саме на те, що я шукаю.
— Ми поїдемо приблизно за тиждень.
— Як прикро... — Джеймс дивився на дівчину.
— Облиште, — вона розсміялась. — Якщо збираєтеся фліртувати, то робіть це хоча б не так очевидно. — Було видно, що вона пошкодувала про сказане. — Тобто, я не те хотіла сказати, принаймні не так, як прозвучало. Просто останні шість місяців я тут тільки те й роблю, що вислуховую подібні слова від підстаркуватих багатих цапів, і єдиний спосіб заткнути їм пельку — поводитися грубо. Насправді, я не перебільшую. Тут нема нікого молодшого за шістдесят років. Молодим це місце не по кишені. Отже, будь-яка жінка без заячої губи чи вусиків... хоча ні, вусики їх не зупинять. Вони їм навіть подобаються. Тільки-но на горизонті з’являється будь-яка більш-менш приваблива дівчина, лінзи їхніх біфокальних окулярів одразу запрівають. — Вона знову розсміялась. Її манера спілкування стала приязнішою. — Гадаю, ви справляєте аналогічне враження на бабульок у пенсне та зі синім волоссям.
— Це ті, які їдять варені овочі на сніданок?
— Аякже. І запивають морквяним чи сливовим соком.
— Боюся, ми з ними не знайдемо спільної мови. Я не впаду нижче супу з молюсків.
Вона зацікавлено подивилася на нього.
— Здається, ви добре обізнані з життям у Нассау...
— Натякаєте на те, що молюски — це афродизіак? Але так вважають не тільки на Багамах, а й усюди, де водяться молюски.
— Справді?
— Мешканці островів подають такий суп перед першою шлюбною ніччю. Хоча на мене це не подіяло.
— Чому? — лукаво запитала дівчина. — Ви що, одружені?
— Ні, — Бонд усміхнувся їй в очі. — А ви заміжні?
— Теж ні.
— Що ж, тоді ми обоє одного дня можемо скуштувати того супу — подивимося, що станеться.
— Це трохи краще, ніж залицяння мільйонерів, але, гадаю, ви спроможні на більше.
Принесли напої. Дівчина помішала свій пальцем, щоб підняти вустерський соус із дна, і випила половину бокала. Потім вийняла пачку «Дюкс», зірвала стрічку, розкрила пачку нігтем, витягнула сигарету, підозріло її понюхала і запалила від запальнички, яку ґречно запропонував Бонд. Глибоко затягнулась і видихнула синю струминку диму. — Непогано, — протягнула невпевнено. — Принаймні дим справжній. А чому це ви сказали, що ви — експерт із кидання палити?
— Бо я робив це купу разів, — Бонд подумав, що пора припинити порожнє базікання і перейти до суті справи. — А ви непогано розмовляєте англійською, — сказав, — хоча акцент у вас, здається, італійський.
— Ви праві. Мене звати Домінетта Віталі, я італійка. Вчилася в Англії у Челтнемському коледжі для дівчат[86], потім вступила у КАДМ[87], де навчалася акторському — в англійському розумінні — мистецтву. Мої батьки вважали, що для справжньої леді необхідна така освіта. На жаль, вони обоє загинули в залізничній аварії, і мені довелося повернутися до Італії, щоб заробляти на життя. Англійську я не забула, чого не скажеш про все інше, — вона гірко розсміялася. — В італійському театрі не дуже цінують уміння ходити по сцені з книгою на голові для правильної постави.
— А той ваш родич на яхті... — Бонд поглянув на море. — Хіба він не мав за вами приглядати?
— Ні, — коротко відповіла Домінетта, а коли відчула, що Бонд не напирає, додала сама: — Він мені не зовсім родич, радше близький друг, опікун. Чому б вам не завітати до нас на яхту? — Дівчина промовила ці слова надто палко. — Його звати Ларго, Еміліо Ларго. Ви, мабуть, чули: він шукає тут скарби.
87
Royal Academy of Dramatic Art (RADA) — одна з найвідоміших театральних шкіл у світі, а також одна з найстаріших драматичних шкіл у Великій Британії. Академію заснував у 1904 році англійський театральний актор Герберт Бірбом Три, і розташована вона у лондонському кварталі Блумсбері. Серед випускників — Джоан Коллінз, Тімоті Далтон, Ентоні Хопкінс, Ерік Робертс, Шон Бін та інші.