— Саме це і маю на увазі, містере Пітман. Люди, яких розшукую і які здатні організувати викрадення літака, докладуть багато зусиль, щоб мати респектабельний вигляд і поводитися відповідно. Ми не шукаємо тут банду волоцюг, а вважаємо, що це — люди впливові. Отже, скажіть: не помічали ви на острові дещо подібне?
— Ну-у, — обличчя начальника імміґраційної служби розпливлось у широкій посмішці, — хіба що чергові шукачі скарбів.
Помічник губернатора видав короткий презирливий смішок.
— Годі, містере Пітман, ми справді не збираємося приплітати сюди усіх шукачів пригод, інакше зайдемо в глухий кут. Не думаю, що командеру варто забивати голову купкою багатих гульвіс.
— Погоджуюся, сер, — нерішуче відгукнувся комісар поліції, — але вони також мають яхту, навіть невеличкий літак, якщо на те пішло. А ще я чув, що недавно до нас прибула група їхніх компаньйонів, і за цими параметрами вони якраз відповідають портретові, що змалював командер. Розумію, це звучить безглуздо, але той чоловік на ім’я Ларго — саме та респектабельна людина, яка відповідає критеріям командера, і ніхто з його людей не створив нам якихось проблем. Цікаво й те, що за пів року серед членів екіпажу не було помічено жодного випадку пияцтва.
Та все ж Бонд схопився за цю ниточку і розкручував її протягом наступних двох годин — у митниці, потім в офісі комісара, а тоді вибрався у місто: може, пощастить подивитися на того Ларго чи на членів його команди та послухати, що люди кажуть. У результаті натрапив на Доміно Віталі.
Що ж далі?
Таксі довезло його в аеропорт. Бонд наказав водієві почекати, а сам пройшов у довгу присадкувату будівлю саме тієї миті, як по гучномовцю оголосили прибуття рейсу Ларкіна. Джеймс розумів, що має трохи часу, поки той пройде паспортний та митний контроль, і зайшов до сувенірного кіоска купити «Нью-Йорк Таймс». Серед заголовків, як завжди стриманих, був згадуваний і «Віндікатор». Напевне, їм було відомо і про втрату атомних бомб, оскільки Артур Крок[89] на редакторській сторінці вибухнув дослідженням стосовно безпекових аспектів альянсу НАТО. Бонд пробіг очима половину статті, коли почув шепіт у вухо:
— Два нулі сьомий? Зустрічай три нулі.
Бонд розвернувся на місці. Не може бути! Фелікс Лейтер!
Лейтер, його компаньйон із ЦРУ, з яким він побував не в одній халепі за свою кар’єру секретного агента, усміхнувся й ухопив Бонда під лікоть своїм сталевим гаком на правій руці. — Полегше, друже! Дік Трейсі все розповість, як тільки виберемося звідси. Валізи мої на виході. Гайда!
— Чорт забирай! — вигукнув Бонд. — Ах ти старий сучий сину. Ти знав, що це буду я?
— Ясен пень! ЦРУ знає все.
На виході Лейтер отримав свій багаж — доволі об’ємний — завантажив у таксі, й Бонд розпорядився доставити його в «Роял Багаміен». Чоловік, який стояв біля непримітного чорного седана «форд-консул», наблизився.
— Містер Ларкін? Я з компанії «Херц». Ось машина, яку ви замовляли. Сподіваюся, вона вам сподобається. Ви не вказали, що хочете щось специфічне.
Лейтер окинув оком автомобіль.
— Тачка як тачка. Лише б їздила. І щоб не візок якийсь, у котрий влізе хіба що тендітна блондиночка з ридикюлем. Мені тут роботу робити, а не випендрюватися.
— Можу я подивитися ваші нью-йоркські права, сер? Добре. Розпишіться ось тут... а я поки занотую номер вашої кредитної картки. Машину можете залишити будь-де, тільки зателефонуйте до нашого офісу. Ми її підберемо. Гарного відпочинку, сер!
Вони обоє сіли в машину, Бонд — за кермо. Лейтер відмовився, бо, мовляв, йому ще треба попрактикуватись «їздити англійським боком дороги та керувати з пасажирського сидіння», а також подивитися, чи поліпшив Джеймс водійські навички з моменту їхньої останньої зустрічі.
Коли вони нарешті вирулили з автостоянки аеропорту, Бонд звернувся до приятеля:
— Ну, викладай! Востаннє, коли ми бачилися, ти працював на Пінкертонів[90]. То що сталося?
— Призвали. Просто взяли і призвали. Чорт, можна подумати, ми вступили у війну. Бачиш, Джеймсе, якщо звільняєшся з ЦРУ, тебе автоматично заносять до резерву. Звісно, якщо не виганяють із ганьбою за те, що ти не з’їв блокнот з кодами, відстрілюючись до останнього патрона. Вочевидь, мій начальник — старина Аллен Даллес — не мав під рукою вільних людей, коли Президент протрубив «свистати всіх нагору». Тоді нас, мене і двадцять інших хлопців, повисмикували звідусіль і наказали прибути впродовж двадцяти чотирьох годин. Чорт, я, було, подумав, що напали росіяни! А потім мене ввели в курс справи і звеліли пакувати плавки, збирати манатки і валити у Нассау. Звісно, я вчепився обома руками, спитав тільки, чи не треба освіжити свої навички в канасті й де можна взяти кілька уроків «ча-ча-ча»? Тоді начальство розслабилось і пояснило, що я маю допомогти тобі, тож я второпав, що, напевне, твій старий Н. чи М. — чи як там його — надіслав тебе з однією пукавкою, а тут така каша заварюється. Коротше, зібрав я причандалля, що ти замовив у Конторі, викинув з валізи манатки, поклав лук зі стрілами — і ось я тут. Такі справи. Тепер твоя черга брехати. Чорт, радий тебе бачити, сучий сину!
89
Артур Крок (1886-1974) — американський журналіст, лауреат Пулітцерівської премії. За свою кількадесятирічну кар’єру висвітлював діяння одинадцяти Президентів США, за що був прозваним «старійшиною Вашингтонської журналістики».