Бонд зняв одяг і з допомогою Лейтера начепив акваланг. Робити це в тісній кабіні — справа нелегка. Але куди важче буде видряпатися назад у літак, тож Джеймс подумав, що після підняття акваланг, напевне, доведеться кинути.
— Чорт, як би я хотів пірнути разом з тобою, — похмуро мовив Лейтер, — але з тим клятим гаком не поплаваєш. Треба буде якусь ласту прилаштувати. Ніколи не задумувався...
— Комусь треба тримати на місці це корито, — заперечив Бонд. — Нас уже віднесло на сотню ярдів. Подай-но назад. Хтозна, з ким доведеться зустрітися там унизу — літак тут уже п’ять днів.
Лейтер запустив двигун і відвів літак на старе місце.
— Конструкцію «Віндікатора» знаєш? Де шукати бомби та детонатори?
— Так, пройшов повний інструктаж у Лондоні. Я пішов. Передай матусі, що перед смертю я не здрейфив[127].
Бонд вибрався з кабіни й пірнув у море. Він почав опускатися на дно у прозорій воді. Тепер бачив, що рибою тут аж кишить — марлін, маленька баракуда, каранг — усі м’ясоїдні. Вони неохоче розступилися, даючи прохід крупнішому білому супротивникові. Джеймс досягнув дна, підплив до краю брезенту, який пошматувала акула, і витягнув пару довгих клинів, що тримали брезент у піску. Потім засвітив підводний ліхтар і, тримаючи в руці ніж, прослизнув під брезент.
Звісно, Бонд очікував цього, але від засміченої води ледь не виблював. Він міцніше стиснув загубник і пробрався туди, де літак піднімав брезент на кшталт намету. Світло ліхтарика вилискувало на полірованій поверхні крила та відбилося на якомусь предметі, майже повністю покритому живим килимом з крабів, лангустів, морських гусениць та зірок. Таку ситуацію Бонд теж передбачав. Опустившись на коліна, він узявся до роботи. За кілька хвилин розкопав золотий іменний жетон та зняв з поїдженої руки золотий годинник, а також зауважив на підборідді глибоку колоту рану, яку морські мешканці заподіяти не могли. Джеймс посвітив на диск — «Джу-зеппе Петаччі, номер 15932». Прихопивши обидва докази, він поплив до фюзеляжу, що маячів у сутінках, немов сріблявий підводний човен. Оглянувши ззовні, звернув увагу на розрив, де корпус літака розколовся від удару об воду, потім через відчинений аварійний люк пробрався всередину.
Там, у промінні ліхтаря, рубіновим розсипом виблискувала сила-силенна червоних оченят; у темряві копирсалася та рухалася темна маса. Джеймс поводив ліхтарем уздовж салону — всю підлогу встеляли невеличкі восьминоги. Їх було не менше сотні, вони лякливо ворушили щупальцями і відповзали в безпечну темряву, миттєво змінюючи камуфляж з коричневого на прозоро-блідий, який у сутінках трохи фосфоризував. Здавалось, увесь салон забитий тими восьминіжками, вони ворушилися, від чого складалося просто моторошне враження. Воно ще погіршилося, коли Бонд посвітив ліхтариком на стелю. Там у легкій течії м’яко погойдувався труп одного з льотчиків. Від розгерметизації тіло підняло з підлоги, й зараз восьминоги, що обліпили його, немов кажани, кинулися врозтіч і загасали салоном літака, як червоноокі комети, рятуючись у щілинах та під сидіннями.
Бонд спробував викинути з голови моторошну картинку з нічних кошмарів і, водячи ліхтарем з боку в бік, продовжив пошуки. Він підняв пляшечку з червоною смужкою і заткнув її за пояс. Перелічивши трупи, звернув увагу на відчинений люк у бомбовий відсік і переконався, що бомби зникли. Перевірив ящик під командирським кріслом — також відчинений, та пошукав у інших альтернативних схованках — детонатори зникли. Нарешті, коли в десятий раз відірвав щупальці з голих ніг, зрозумів, що його терпець урвався. Багато чого треба було б прихопити — жетони льотчиків, розбухлий бортовий журнал, в якому Джеймс не знайшов нічого неординарного, лише звичайний план польоту — жодних відхилень у показниках приладів, але більше не міг залишатись ані секунди в цій моторошній печері червонооких, яка потворно ворушилася.
Джеймс пірнув у аварійний люк і, ледь стримуючи паніку, поплив до тонкої смужки світла, що пробивалося крізь припіднятий край брезенту, гарячково протиснувся, заборсався, зачепившись балоном за тканину, здав назад, щоб розплутатися, нарешті опинився в чудовій прозорій воді й шугнув на поверхню. На глибині двадцяти футів біль у вухах нагадав, що треба зупинитися та перечекати декомпресію. Нетерпляче, поглядаючи знизу на жадане безпечне пузо літака, він дочекався, поки біль ущухне. Потім кулею вистрибнув на поверхню і, вчепившись у поплавок, зірвав зі себе амуніцію та провів поглядом акваланг, який опускався на дно. Тоді промив рота чистою солоною водою та схопив простягнуту руку Лейтера.
127
Останні слова, що приписують лейтенантові австралійських ВПС Вільяму Еллісові Ньютону перед тим, як його стратили у 1943 р. японці в Папуа-Новій Гвінеї.