Але Дануся сиділа на лоджії з сигаретою та пляшкою вина. Дерев'яна така, насуплена. Вона мовчала. Навіть не глянула в мій бік. Я спитав, що сталося. Хтось помер? Вона не відповіла, пихкаючи цигаркою та дивлячись на стадіон. Я пожартував, спробував обійняти її. Вона відштовхнула мене. Звичайно мене не відштовхують, а тут на тобі. Я повторив питання. Що б не сталося, я не заслуговував на те, щоб мене тримали в напрузі. Так їй і сказав, а Дануся встала, вивела мене з балкону, закрила двері і знову сіла там.
На кухні, пан вже прбачить, лежав випуск "Ні"[104]. І там була стаття про Олаву, про Хеня та об'явлення. Вона займала дві сторінки. Були також якісь малюнки свинського змісту. Журналіст, якщо його взагалі можна так назвати, писав про забобони, невігластво, дикий костьол на присадибних ділянках та фальшивих одужуючих. Він загалом відшмагав мене, чого я не міг витримати, хоча тільки я мав право насміхатися з Хеня.
Але там було ще дещо, пане Лукаш. Там йшлося про те, що в мене є коханка, і тому я вже понад рік доношу на Хеня спецслужбам. Ось так вони сформулювали цю історію: один брат — божевільний, а інший на нього доносить, і все для того, щоб його дружина не дізналася про цей роман. Святий брат — божевільний, а брат — єбака, який бігає з ерекцією по всьому воєводству. Вони справді це написали, цитую по пам'яті, і навіть додали фотографію одного з моїх доносів з підписом, як доказ, вирваним з тих документів, які, нібито, спалив Лонгін. Я прочитав це і не міг повірити, що там було моє ім'я, і Анна з моєю родиною також. Клянусь, кухня закружляла перед моїми очами. Водночас мені хотілося відірвати собі голову і прокинутися від цього нелюдського сну. Я поклав журнал і знову потягнулася до нього, бо не міг повірити тому, що там написано, а потім на кухню зайшла Дануся.
+++
Дануся сіла за стіл і була дуже красива. Пан, кінець кінцем, смаркач, пан не оцінить красу зрілої жінки, так би мовити, благородство тіла. Я подивився на неї, на цю чудову голову сумного птаха, і поважно злякався, що мені, можливо, доведеться спати окремо місяць, якщо не більше.
— Я вважала, нібито ти інший, розумніший, – сказала вона.
— Це не те, що ти думаєш, — одразу відповів я.
Чому пан сміється? А що, курва, я мав сказати? Звичайно, я вимазався в лайні по вуха, але ніколи не можна зізнаватися жінці в будь-якій прикрій справі. Навіть якщо твоя дружина колись застане тебе в ліжку з іншою жінкою, вдавай з себе дурня і пояснюй, що все виглядає зовсім інакше. Люди, навіть ті найрозумніші, бояться і ненавидять правду. Вони чіпляються за будь-яку брехню, аби тільки почуватися краще. Щоб життя тривало. Як виявилося, я не був винятком в цьому плані.
— Хіба ти не бачиш, що це помста Лонгіна? — спитав я. — Він підставляє мене, набрехав цілу купу херні. Крім того, яка нормальна людина людина вірить Урбану, зрештою, це ж він вбив Попелушко, а тепер переслідує Хеня. Люба моя, подумай про це, вони просто хочуть нам нашкодити, тому ми повинні триматися разом. Завтра я напишу до "Виборчої"; там була чудова стаття про Ярузельського та…
— Заткнися, Збишку, – перебила мене Данка, і я одразу заткнув хавало. Чи може пан мені повірити, що я досі пам’ятаю кожне її слово? — Це була весною вісімдесят восьмого, і я бачила, що з тобою відбувається. Було боляче, але я чекала, поки це мине, і вдавала, нібито не знаю, що кажуть люди. Ти думаєш, я за ці двадцять років ні разу не закохувалася? Тоді я чекала, поки це мине. Я стискала зуби і чекала. Не заради дітей. Заради тебе, Збишку.
Я онімів. Я продовжував слухати, розгублений і прикутий до стільця.
— Зараз вже вся країна знає, що ти займався сексом з повією, а потім писав доноси в якійсь незрозумілій спробі виправити цей балаган, – сказала вона з таким спокоєм, що це було, пане Лукаш, просто нестерпно. — На роботі на мене дивляться так, ніби я смертельно хвора. Данута Хауснер, дружина розпусника та донощика. Я цього не заслужила.
Цікаво, що б сказала на такі слова освічена людина, як пан. Навіть не думайте про це. Відповісти неможливо. Я мовчав. Гірше, Данусь почала плакати. Не те щоб вона розридалася, бо таке було б терпимо. Просто сльози текли по її щоках.
— Ти так багато даєш і стараєшся, як мало хто. Ось чому так боляче, ось чому це нестерпно. Іноді мені здається, що вас двоє: хороший і поганий Збишек. Я була з тобою, бо вірила, що хороший хлопець переміг. Дурна… Двадцять років разом. І заради чого?
Зараз, згадуючи ті слова, я бачу в них шанс, за який можна було б вчепитися. Тоді ж я просто впав на коліна і поповз до Данусі, благаючи навіть не прощення, а будь-якої надії, що вона пробачить мене через рік, через десять років. Я плакав, мій пан, і мені не соромно за ці сльози, бо в таких ситуаціях людина повинна плакати. Інакше він є покидьком.
104
"Ні" (Nie) – ілюстрований сатиричний тижневик, що видається у Варшаві з 1990 року. Його заснував Єжи Урбан, який також був його головним редактором до своєї смерті в жовтні 2022 року. В 90-х роках наклад складав 700 тисяч екземплярів. Журнал має лівацький, антиправий, антиклерикальний та сатиричний характер, але також містить критичні статті про діяльність лівих організацій. Тижневик критично ставиться до польської реальності після 1989 року, зокрема до дій урядів після "Солідарності" та Католицької церкви. Дуже часто матеріали мали агресивно-хамський, нападницький характер.