— Ти підеш звідси, бо я не хочу тебе знати, — сказала Дануся жахливим таким шепотом. — За те, що ти зробив зі мною, з хлопцями, і понад усе, з власним братом.
Що я мав робити, пане Лукаш? Що? Я зібрав одну валізу, бо чоловік виходить з дому максимум з однією валізою. І пішов.
+++
Ні, я не одразу опинився тут. Упадок людини схожий на скочування сходами, а не на безболісне занурення в темряву. Це було б надто добре. Пан є надто молодим, щоб знати, але колись пан впаде, як і всі інші, і поб'ється на сходинках. Пан знає кожну з них, бо вже з великими зусиллями піднімався на них раніше. Перша праця. Підвищення по службі. Заручини. Купівля квартири. Одруження. Батьківство тощо. Потім ви впадете, забиваючи нирки, лікті і, скажімо, куприк. Тут справа у тому, щоб пан опинився на самому низу, відповідним чином потурбований.
Я переїхав до маленької каптьорки в задній частині свого салону. Це було навіть не так погано. У мене були диван і ковдра, шафочка, столик, два стільці та чайник. Я мився в раковині, і єдиною проблемою була гаряча їжа. Плити не було, а про ресторани я міг забути, тому поглинав усе, що було під рукою: бутерброди з вареною ковбасою чи паштетом, локшину швидкого приготування, картоплю фрі з вокзальної площі, щось таке. Я пив багато кави та чаю. Щодня прав одяг у раковині та вішав його на радіатор, на спинки стільців, де тільки міг. Потім хапав праску та прасував його на тому маленькому столику. Я не міг дозволити комусь побачити, що в мене справи йдуть погано, або, що ще гірше, що я живу на задах закладу.
Все це пройде швидко, вважалось мені. Я щиро вірив, що Дануся дозволить мені повернутися. Але спочатку мені потрібно було поговорити з Хенєком. Я сів у "малюка" і поїхав на Новий Оток.
— Мій чоловік не хоче пана бачити, – сказала Чеся, як тільки відчинила мені двері.
Я і не думав йти, тому ми стояли один навпроти одного, чоловік і жінка. Я гукнув Хеня, просячи його спуститися, бо мені потрібно сказати йому щось важливе. Він промайнув десь у кінці коридору, зігнутий, мов знак запитання, з кухлем чаю. Я підстрибував, гукаючи його, але Хеньо ледве підвів погляд і зник у глибині будинку.
Я спробував по-іншому і поїхав до святилища. Там, мій пане, було порожньо і сумно. Дві поважні пані наповнювали пляшки водою. Вони сказали, що відвезуть її хворим з Куявського воєводства. Бо вони приїхали саме звідти. У парку була Хресна дорога. Хенєк з Рубіком вели близько тридцяти вереміїв від однієї стації до іншої[105], але коли я спробувала підійти, вони, ці веремії, утворили півколо навколо мене і не дали мені дістатися до Хеня. Ніхто нічого не казав, вони просто не дозволили мені йти далі. Я покликав брата, і він незграбним підтюпцем потрусив між дерева. Пане Лукаш, мій рідний брат, тікав від мене. Клянусь, кожен крок, мабуть, завдавав йому болю, і тільки отець Рубік, ця тичка для хмелю, завмер і витріщився, ніби не знав, що зі мною робити.
Я ще кілька разів їздив на Оток, і завжди було одне й те саме: веремії не пропускали мене. Один навіть назвав мене Каїном, убивцею. Хіба пан не приклав би такому? А мені ж треба було поговорити з Хенєм. Не повинно було такого, щоб розлучати братів. Зрештою, я згадав втечі Хеня, як він тікав до води вночі. Я все одно ледве міг спати ніччю, тому пішов туди, де Хеньо раніше валандався: за шлюзом біля Звежинца і в те жахливе місце біля старого цвинтаря. Я кричав на всю горлянку, і люди думали, що мій собака втік, як Латка.
Нарешті я знайшов його під мостом, тим самим, під який багато років тому мороз заманив лебедів. Він сидів на березі, на мерзлій землі. На ньому було пальто та чоботи до колін, натягнуті поверх піжами. Він точно бачив мене; брат навіть не підвів очей, лише вітер куйовдив його волосся.
Я попросив його піти зі мною додому. Я відвезу його на Оток і навіть не зайду всередину. Він нічого не сказав. Я пояснив, що зараз листопад, холод іде від землі та води, і так сидіти не можна, особливо в піжамі. Хеньо все ще мовчав, тому я схопив його за зап'ястя і спробував витягнути на дорогу. А ніяк. Він напружився, як мул, навіть потягнув мене до себе, мало не впавши в річку. Я не знав, що він, мій братик, такий сильний. Принаймні, він зволив подивитися на мене, переляканого та сердитого. Я ніколи раніше не бачив його таким. Я відпустив його, і він трохи поворухнувся, даючи мені місце.
Я сів і почав говорити. Речі, про які я думав останні кілька тижнів, виривалися з мене. По-перше, я вибачився перед братом і додав, що в мене немає виправдання. Я був боягузом і дурнем, ось що я сказав, але я лише намагався захистити його і ніколи, ніколи не завдавав йому найменшої шкоди. Якби я знав, що насправді роблю, я б вчинив зовсім інакше. Я сподівався, що Хеньо зрозуміє. А він мовчав і дивився прямо перед собою. Здається, я також сказав, що втратив Данусю, тож у мене залишився тільки він, і діти. Ми знову були вдвох, як у старі добрі часи. Я нагадав йому про криголами та тих лебедів, як весело було тоді. У нас є спільний досвід, який не можна стерти. Мені майже вдалося, бо я думав як ідіот, але брати прощають один одному, і один поганий вчинок не стирає багато хорошого, чи не так? Так поводяться християни, я думаю. Тоді я почав говорити, абсолютно безглуздо, про те, як сильно я сумую за домівкою. Я провів усе своє життя серед людей, спочатку з батьками, потім з Хенєм, і нарешті з родиною. Коли народжувалися хлопчики, завжди була велика радість, бо під моїм дахом з'явилося нове життя і маленька людина. А тепер я прокидаюся і лягаю спати сам. Я не можу цього зробити без нікого, і все в мені вмирає, сказав я, бо це була правда. Хенєк сидів, як і завжди. Берег річки брижився тонким льодом.
105
Традиційна Хресна дорога налічує 14 стацій (зупинок), які символізують шлях Ісуса Христа на Голгофу. Кожна зупинка — це окремий момент Страстей Христових, де віруючі зупиняються для молитви та роздумів.