Брате Хенріку, благослови Олаву
І замов за нас слово про слушну справу.
Поховали Хеня в бічній алейці, біля ділянки для військових. Ромек окропив труну і сказав кілька слів, а отець Рубік стояв поруч, весь червоний від гніву. Я навіть думав, що він підійде до Ромека і дасть йому по морді. Цього не сталося. І нічого не сталося. Жодні кольори не сплили з неба, земля не розкололась, Ісус не вийшов з-за хмар, бо жодних хмар і не було. Мого брата опустили до землі, засипали, і все. Що я можу ще сказати? Як можна взагалі говорити про такі речі? Гадаю, економно, слово за словом. Тож зробили йому земляну могилу з хрестом і клепсидрою[108], а через рік Чеся збудувала гробницю з парапетом. На парапеті лише хрест, його ім'я, прізвище та дати життя. Жодного слова про те, ким насправді Хеньо був. Підете і самі побачите, якщо ми виживемо. Я вам розповім ще дещо, що сталося одразу після похорону, що, мабуть, Хеню сподобалося б. Серед вереміїв була жінка років шістдесяти, шикарна і строката, як канарка. Полька, вона жила в Торонто і роками підтримувала телепатичний зв'язок з Хенєм. Так вона сказала. Коли він помер, вона одразу ж прилетіла аж з Канади, щоб поцілувати труну. Я знайшов її біля виходу з цвинтаря, тремтячу з розпростертими руками. Вона сказала, що бачила Матір Божу, кардинала Вишинського та мого Хеня, які спускалися з небес у німбах, у супроводі ангелів. Хеньо був здоровий і усміхнений. Він благословив Олаву та світ. Так стверджувала жінка з Канади, і вона почала зцілювати людей. Вона клала руки їм на голови та хапала їх за щелепи. Кілька вереміїв упали перед нею на коліна, але більшість пішла прямо до автобусів і поїздів. Дорогою вони розповідали один одному, який особливий Хеньо, що таких провидців більше не роблять.
Тієї ночі мені наснилися бджоли, а вранці... Зачекайте, пане Лукаш. Латка! Латка повернулася!
+++
Що ще я можу сказати? Похорон рідко коли приносить зміни на краще, так було і зі мною. До паперів з банку, приватних осіб та вроцлавської юридичної фірми додався ще один документ: позов про розлучення з обвинуваченням про мою вину. Вгадай пан, на кого випало? Я читав листа, так що завчив напам'ять. Я думав, чи знає Дануся, що вона робить. Жінки збочені, знаєте, така відштовхує хлопця, щоб затримати його, і на мить я чіплявся за цю надію. Але Дануся відрізнялася від усіх інших рішучістю та жорсткістю. Ось чому я її любив. Я підписав все, що вона хотіла, навіть віддав їй квартиру, бо як інакше?
Була ще одна історія з цією квартирою. Мені довелося поспішати, щоб судовий виконавець її не конфіскував. Вони, покидьки, погрожували мені тим і сим в своїх клаптиках паперу. Не знаю, як у Німеччині чи Штатах, але Польща не прощає. Поки ти йдеш, все грає й торжествує Якщо впадеш, то вже не встанеш. Ніхто не простягне руку допомоги. Тебе розчавлять. Ось що сталося зі мною. Я втратив сім'ю і дах над головою, мою кам'яницю продали разом з закладом, я взяв кредит, один, потім другий. І нещастя готове. Так воно тут, у Польщі, і є. Живеш, користуєшся життям, поки не трапиться борг, хвороба чи не зробиш жахливої дурості, як це сталося зі мною. Не мені судити, чому це відбувається, але думаю, що ми взагалі багато не прощаємо одне одному. Ти прощаєш мене. Я прощаю тебе. Хеньо не пробачив мені, Дануся не пробачила мені. І це нормально. Чи пробачив би я їй її справу? Зраду мого брата? Ну, ніколи в житті. Саме так. Ми не мали милосердя одне до одного, і побудували країну без милосердя. Це моя думка, якщо пан питає.
У якийсь момент мені стало байдуже. Коли тебе б'ють шестеро чоловіків, ти перестаєш рахувати удари. Мені знову підвищили орендну плату. І що з того? Я навіть не платив нижчу ставку. Те саме було з повістками від судових приставів. У мене нічого не було, тому я не хвилювався. Іноді до мене заходив отець Рубік, але здебільшого я сидів сам у салоні та спостерігав, як мій рятувальний човен набирає воду.
Пролилося навесні, рівно через рік після похорону, коли я отримав повідомлення про виселення. На перший погляд, воно нічим не відрізнялося від інших паперів, розкиданих по моєму туалету, і лише внизу, жирним шрифтом, було написано, що я маю згортати манатки. Заклад перестає бути закладом, і я більше не буду перукарем. В принципі, я ним давно вже і не був.
Мої сусіди зверху постійно отримували подібні листи. Я згадав батька п'ятьох дітей з другого поверху, того, хто обіцяв чекати з рушницею на нових власників. Я грався з ідеєю зробити щось подібне, і навіть пообіцяв собі, як скажу тій адвокатці з Вроцлава, щойно вона знайде час відвідати нас. Можливо, я міг би подати на неї позов і таким чином врятуватися? Це була гарна ідея. Дануся мене не хотіла; я був вільним чоловіком і міг мати будь-яку жінку, яку забажав. Я ні про що не думав, але піклувався про себе. Я напомадив волосся, підстриг вуса, ходив чистим і напарфумованим і чекав на приїзд тієї адвокатки.
108
За польським звичаєм, на могилі (і на некролозі, звіщенні про похорон) поміщають знак клепсидри, знак часу, що втікає.