Замість неї з'явилися троє сумних чоловіків у краватках до яєць. Мені сказали, що я маю з'їхати до кінця місяця, інакше вони мене виселять силоміць. Пане Лукаше, я колись розкладав таких на землі, не відставляючи келишка. Але ж ті часи минули, разом з Хенєм і Данусею. Не знаю, чому. Ці троє побалакали собі і пішли, а точніше: я дозволив їм піти, бо кращих ідей якось забракло. Додам ще, що той балакучий і хоробрий сусід переїхав зі своїми п'ятьма дітьми до однокімнатної квартирки, а старенька з напроти таких клопотів не мала, і зараз лежить неподалік від Хеня. Що з її пришелепуватою дочкою? На жаль, мені не відомо.
Я знав одне місце, куди міг би піти. Ну, місць було і більше, але жодне з них мені не підходило. Світ ще ніколи не бачив нічого подібного, Збігнєв Хауснер у притулку! Я змирився з неминучим. Зібрав свої речі, те, що ви бачите тут, пане. Електричний чайник, грілку, плитку на одну конфорку, праску, одяг, включаючи сорочки та куртки, бо ніколи не знаєш, що принесе життя. Трохи косметики. Ножиці, як звичайні, так і філірувальні, китайський ніж, одну-дві бритви, фен – навіщо мені фен? – спитав я – зламану бритву та зношений гребінець. Я також забрав з собою кубик від священика. Здавалося, що часу буде достатньо, щоб розібратися. Все помістилося у валізу, ту саму, з якою я вийшов з дому, та дві сумки для покупок. Пане Лукаш, я не відчуваю сентименту, але зупинився на порозі, щоб подивитися на мій салон: на червоні крісла, дзеркала та раковини, вбудовані в стільниці, на сині рушники, дерев'яні шафи та вентилятор, навіть на віник та старий календар. Я завмер на мить, бо як довго можна дивитися? Потім зачинив двері, викинув ключ. І нехай забирають. Я зняв тарілку з-над дверей і поклав її до сітки.
Я спокійно пройшовся з тією торбою та сітками вулицею Сенкевича і далі до міського парку, вздовж колій. Пам'ятаю, бо таку дорогу не забуваєш. На деревах ще були цвяхи від хрестів та святих ікон. Мокрий гравій блищав на доріжках. Я перейшов колію, потім повернув праворуч біля хреста, і це все. Я перейшов сюди, де ми зараз розмовляємо. Я став жити в сараї.
Десята касета
Олава, 12 липня 1997 року, ніч
Спочатку, п'ять днів тому, повінь пролилася між Гробліцами та Котовіцами, де є водоносні поля. Я б сказав, попала коса на камінь. Вода стояла на цих полях і невдовзі досягла дороги. Легкові автомобілі та автобуси перестали їздити, і на тому маршруті було видно лише військові вантажівки. Вони проїжджали через ту заплаву, блимаючи фарами на білих хвилях, а діти сміялися, що у вантажівки вуса. Один тип з водоканалу збрехав, що Олаву точно не затопить, бо для цього, власне, луки і існують. Це їх мало затопити. Вода в Гробліцах і Котовіцах тхнула аміаком і гноєм, і в цій воді, у тому смороді, ходили кучі лелек. Вони злетілися з усієї гміни і одразу ж побудували собі гнізда. Саме так і було: лелеки і сморід.
Потім в Клодзкій котловині розлилася Ниса. Найгірше постраждали ті, хто мешкав у Зомбковіцах та районі Дзержоньова, та й саме Клодзько також постраждало. Там, мій пане, буквально змило чотири кам'яниці, а вирвані з корінням дерева билися об будинки. Інколи руйнувалися лише фасади, і можна було побачити, що в людей було в квартирах: які дивани, які телевізори. Хвиля несла меблі, холодильники та машини. Надувні човни пропливали по Ринковій площі, а в селах сміливіші хлопці веслували на таких човнах і збирали вишні з дерев. Мабуть, там розквітли троянди, багато диких троянд, і вони висіли над коричневою водою. Хенєк би оцінив це видовище.
Хлоп з вроцлавського водоканалу ніс якусь нісенітницю, нібито ми в безпеці, навіть коли повінь залила все в Марцинковіцах, Седльцях та Закшуві. Затопило підвали, падали дерева, і люди раптово почали переїжджати в будинки сусідів, на верхні поверхи. Залишилося лише кілька – як відомо, поляки не виходять зі своїх домівок, навіть якщо атомом пиздують, хоча, якщо вже їдуть, то по-богатому. Дехто навіть знімав двері з петель і завантажував їх до "нисок" і "старів". А коли Ополе та Рацібуж затопило, Рацібуж дуже сильно, аж до другого поверху – хлоп з водопроводу замовк, я б сказав, набрав води у рота. Можливо, тому, що вони вирішили там, у Вроцлаві, підірвати заплавний польдер[109] в Липках, під Олавою. Чарівна річ, особливо для тих, хто з Липок. Вальдек взяв справу у свої руки і вранці дев'того липня оголосив тривогу через повінь.