Я провів кілька пробних тренувань, вночі, коли парк був порожній, і нарешті зрозумів, як це зробити. І так, пане, я йду тією алеєю ліворуч, вздовж колій, повертаю і зупиняюся біля дерева. Поруч з нею лавка Лонгіна, а переді мною решта алеї, та, що веде до ставка, і я можу бачити, чи хтось йде по ній. Якщо так, я відступаю в підлісок і чекаю. Якщо ні, шлях вільний; нічого не залишалося, як засукати рукави та душити.
Що я планував далі? Пан справді думає, що я кудись би виїхав, втікав від поліції? Я не з таких людей. Лонгін заслуговував на смерть, а я планував зробити лише те, що, на мою думку, потрібно було зробити. Після цього я планував повернутися сюди, до сарайчику. Я б сидів і спокійно чекав, що буде далі. Бо ж тут ішло про спокій для всіх.
У день, коли я пішов убивати Лонгіна, я прокинувся бадьорим і сповненим надії. Я добре поснідав. випрасував штани та сорочку з "Вульчанки"[112] і пішов до парку, чудово пахнув "пшемиславкою". Я зробив саме так, як і казав, тільки на лавці нікого не знайшов. Вона була порожня. Я чекав у кущах увесь ранок. Він не прийшов. Я повернувся наступного дня, і знову нічого. Два тижні. Щоразу я сподівався, що Лонгін буде там, у своєму бежевому костюмі та з тростиною, з беретом, натягнутим на засушений кабак. Лише пізніше я дізнався правду. Пане Лукаш, я все своє життя був дуже пунктуальним. Але цього разу я запізнився.
Лонгін помер у своєму ліжку, оточений дітьми та онуками. Його дружина доглядала за ним до кінця. Чому? Він був старий і хворий, тому й помер. Зазвичай люди залишають цей світ через це. Ті два тижні, що я приїжджав до парку, він лежав у лікарні, але прийняв свій кінець вдома, серед близьких. Це було його бажання, і я його зовсім не звинувачую. Мабуть, у його близьких була серйозна проблема під час його смерті, бо вони не могли поміститися навіть у тих трьох кімнатах на Млинській вулиці. Вони юрмилися навколо ліжка, сиділи на підвіконнях у вітальні, а його дружина, пані Лонгінова, пересувалися між чоловіком і кухнею. Вона заварювала каву та чай, наливала коньяк і, плачучи, вішалася на дітях. Вона постійно повторювала, що її чоловік – то скарб, черв'ячок, повинен жити. Нехай живе, як тільки можна, але живе. Діти кишіли всюди, рій правнуків. Вони бігали між ногами дорослих, залазили під ліжко і виривалися на сходи. Так я чув.
Лонгін дрімав. Дружина гладила його по чолу і зволожувала губи. Коли він почав смикатися, діти та онуки кинулися до ліжка. Маленькі бешкетники злетіли сходами, кільком дали потримати прадідусеві руки. Зрештою, Лонгін перестав дихати. Очі-намистинки згасли. Кам'яниця на вулиці Млинській стряслася від сліз та спогадів, а через три дні вирушила похоронна проЧесія з висушеною вдовою і всім тим натовпом короїдів. Прибула також родина з-за Олави, затопивши весь цвинтар. Були Вальдек і Ромек, заступник воєводи, заступник комендантв вроцлавської поліції, священики, адвокати та харцери з загону, в якому Лонгін служив у дитинстві. Могила буквально тонула в квітах, а маленька дівчинка постійно питала матір, чому вони поховали прадідуся в землю, якщо він одразу пішов до неба.
+++
Перед повінню мене відвідав мій старший син, Куба. Він заблукав, як це з ним часто буває. Я бачив, як він блукав по ділянках і водив очима по будках. Він виглядав добре, але все одно - одягнутися не вмів. Молоді люди ніколи цього не всіють. На ньому були короткі штани з військовим принтом і важкі черевики до щиколоток, теж схожі на армійські. Також він був у білій футболці та з банданою на голові. Він став ще більш м'язистим, м'язи на передпліччях також виросли. Я подумав покликати його, але це було б трохи безглуздо. Нарешті він мене помітив. Я відчинив хвіртку та запросив його до сарайчику. Він сів, кинув рюкзак і озирнувся навколо. Він з чимось мучився, а потім нарешті сказав: