— Як мати?
Куба явно збентежився і почав шукати сигарети. Раптом все зробилося дивним. Я був маленьким і наляканим. Було соромно зізнатися, але саме так я почувався: молодшим і слабшим за свого власного сина. Куба сказав:
— Ой, батьку, батьку, а якою вона має бути?
Його аж потягнуло до воріт. Він йшов швидко, руки в кишенях, трохи згорбившись. Йому хотілося протаранити світ головою, як і мені в його віці. Він так само швидко здався. Він зник і швидко знову з'явився в провулку. Він не підходив, він просто крикнув і швидко повернув.
— Я батькові нічого не обіцяю, але, можливо, колись вдасться запросити батька додому, до нас, на вечерю чи щось подібне. Слова не дам. Поки що посидимо в тій "Адрії", га?
Він сказав так і пішов. Повітря тремтіло від спеки, загалом було сонячно та сухо, ніщо не віщувало лиха. І я, проше пана, найохочіше хотів би на закінчити на тому, на тому чудовому вечорі, коли мене відвідав син.
+++
І як до цього часу, в жодній "Адрії" ми не посиділи. Куба був у мене в понеділок. А десь біля четверга пішла велика вода.
Вальдек наказав провести евакуацію, принаймні, з районів з найбільшим ризиком затоплення. Я кажу про Рибацьку, Хороброго та нашу, Спортивну. Як я вже казав, за Данусю я спокійний. А інші? Ніхто нікуди поки що не їде, бо куди вони поїдуть? Старі не підуть, молодь не покине батьків, бабусь з дідусями. Крім того, не по то вони купували телевізори "саньо" та зберігають посудні набори з-під Львова, щоб раптово все покинути через повінь, бо світ кінчається. Катастрофа — теж мені причина. Я залишив усі свої речі без жалю, але деяких наших жителів Олави розумію. Куди вони підуть? До якогось поспіхом облаштованого сховища в будівлі на тисячу кліток, мабуть, у Черниці[113]? Звідки нам знати, що вода не дійде і туди? Вроцлав вже пливе. Якщо все піде добре, потоне весь світ.
Молодь все ще тягає мішки з вантажівок. Штабелі з них вже вище середнього хлопа. Мене — це точно. Інші блукають навколо, взувши гумові чоботи, жлопаючи пиво, і заходять на шлюз в Яновицях. Вони спостерігають, як піднімається вода. Розповідають один одному історії про нещастя в Клодзькій долині, дивуючись, що повінь сталася в такий сонячний день, і продовжують витріщатися. Коли їм стає нудно, йдуть. Інші одразу ж замінюють їх, деякі з радіоприймачами на батарейках. Навколо одного з таких одразу збирається група. Вони слухають, які села знову затопило, які ще тримаються, де вибило зливні колодязі. Нормально так, нібито війна.
Мародерів відразу ж б’ють по морді. Єдине хороше, що можу сказати, це те, що тут мало хто краде, а коли хлопці ловлять злодія, вони б'ють його по зубах і лише потім тягнуть, дуже сильно побитого, до поліції. Або відпускають. Хай собі йде. Милосердя трапляється після добрячого прочухана. Мінеральна вода вже зникла з магазинів, люди купують колу. Така вже в нас Америка.
Ми можемо і жартувати, але вода не має почуття гумору. Вона підступна і тече, як їй заманеться. Якийсь хлопець у Ратовіцах щогодини вставав, щоб перевірити, чи не затопило його будинок. Він дивився у вікно і повертався спати. О четвертій ранку нічого не було, о п'ятій теж, а о шостій він уже плавав по кімнаті з ліжком. Так говорили вчора на насипу. Мабуть, він, цей хлопець, заліз на горище, з горища на дах, і там жахливо верещав, щоб прислали гелікоптер. Не знаю, чи його звідти зняли. Я також не маю уявлення, що з нами буде.
Вальдек, нібито, не спав три дні, то бігає по місту, то висить на телефоні у районному комітеті боротьби з повенями. Він заслуговує на окрему згадку, тим більше, що воєвода зараз у Штатах і надсилає нам звідти теплі думки та слова втіхи. Звєжинець вже затопило. Старий Оток повністю затоплений, дахи халуп стирчать. На Набережній вода на рівні дороги. Скрізь вантажівки та трактори "ниса". Плавають транспортери, навантажені людьми. Мабуть, військові зайшли на очисні споруди та облаштовують їх. Вони також мають підривати насип у Єшковіцах. Ні те, ні інше сильно не допоможе.
Люди блукають, пакуються та витріщаються. Маємо солідарність і байдужість. Залежить від того, хто є який. Були також деякі, хто згадав Геня та поспішав до Нового Отока. Пан спав, тому рано-вранці я вийшов на дорогу та побачив, як вони лежать. Несуть свічки, чотки та моляться, як божевільні, сподіваючись, що їхні паркетні підлоги не промокнуть. Багатьох з них я знаю в обличчя, і мені відомо, що найбільший натовп був з тих, хто живе на першому поверсі або в окремих будинках. Справді, хіба можна було очікувати чогось іншого?