Спочатку ми ще не жили в Олаві, а в Ячковіцах, зовсім поряд, де татові дали поверх на фермі, що залишилася після німців. У підвалі були нагромаджені тисячі банок з консервацією. Ти виходив прямо на подвір'я з курником, сараєм і великою, напівзруйнованою будівлею, де ще з часів війни зберігалася сільськогосподарська техніка. Все, чого не покрали, заіржавіло. Далі були луки та струмок, де теплими ночами ми ловили раків загостреною палицею. Ромек, той самий, що пізніше став священиком і стільки нам накоїв лайна, витягував їх з-під каміння, хапаючи ззаду, за тулуб. Я не міг цього зробити, злився, бризкав водою, щоб переполошити йому тих раків, і тоді ми билися, всі, крім Хенєка.
Я тримався Ромека і того бешкетника, Вальдека Готфріда, а Хеньо, як мій молодший брат, був мені як прищіпка. Батько наказав мені займатися братом, тож я і займався. Той кумедний маленький Хеньо щосили намагався не відставати від нас. Ми любили грати у війну. Залишки замку слугували бункером, одноповерхова стіна з вежею. Крім того, тоді, дивлячись на Олаву, можна було подумати, що щойно закінчилися килимові бомбардування. Я чув, що коли росіяни захопили місто, вони підпалили кілька кам'яниць, от просто так собі, але не знаю, чи це правда.
Отже, ми зробили бункер у замку, а у вежі — спостережний пункт. У нас були гвинтівки з гілок, та пістолети, які тато вирізав для нас з товстих дощок на роботі. Інші хлопці нападали на нас, потім ми нападали на них, і так воно й було. Одного разу безстрашний Хеньо виліз на самий край стіни і шарашив по лопухах з тієї соснової пепешки. Перш ніж я встиг до нього дістатися, він уже впав на землю, відправивши граків з дерев до неба. Хеньо сидів там, повністю приголомшений, дивлячись на своє передпліччя, що вільно бовталося. На його голові набухала шишка. Ми з Ромеком і Вальдеком віднесли його до старої лікарні на вулиці Святого Роха, і я то радів, що мій молодший брат ще живий, то хвилювався через перспективу побиття від тата. Батько бив довго, а Хеньо повертався до здоров'я повільно. Через місяць на його чолі все ще ріс жовтуватий, налитий кров’ю купол. Хто знає, можливо, саме тоді все почалося?
+++
Тато, який всю війну провів, ховаючись, як миша, десь під Трускавцем, раптом вирішив, що форма зробить нас чоловіками, і тому ми стали харцерами[4]. Такі були часи. Куди не плюнеш, там і рогативка[5]. Тож ми солідарно записалися – я мусив, Ромек і Вальдек просто заради розваги, а маленький Хеньо пішов до зухів - молодих харцерів, де отримав сорочку, короткі штани та шапку, яку одразу ж і згубив. Скаутство було нудним, бо в Олаві було нудно, але загалом ми добре проводили час, якщо тільки комусь із нас не доводилося нести тотем загону під час першотравневої демонстрації. Нам віддали підвал у кам'яниці на розі вулиць Ринок та Короткої, який перетворили на штаб-квартиру нашого загону. Дружинний командир вірив у Леніна та сілезьке походження П'ястів, жорстоко бажав, щоб ми здобували нові вміння, і постійно співав про те, що когось знову взяли до "Парасоля"[6]. Він готував нас до Зльоту молодих лідерів та будівничих Народної Республіки Польща і працював наді мною, щоб я заслужив значок "Будь готовий до праці та оборони". Не вийшло, але якщо я чомусь і завдячую своє розуміння до покеру, то це тому підвалу. Ми деякий час блукали підземеллями, мій брат і я, разом з тими двома. У нас були свічки замість ліхтариків, і Хеньо продирався крізь темряву перед нами, спотикався об уламки, кричав, а потім знову біг. Після всього цього його гомілки були такими, ніби він стрибав крізь колючий дріт.
Найкращим у всьому тому харцерстві було літо, якщо, звісно, дружинний командир не спланував багатоденний маршрут з усім спорядженням. Нас тягнуло на інший бік Одеру, де можна було знайти ґудзик, пряжку, а іноді навіть фрицівський шолом або багнет. Ми купалися в річці, будували курені та розпалювали величезні багаття на березі. А там були яблука, картопля, хліб. Найкращі гойдалки були ті, що, ви ж знаєте, пане Лукаш, зроблені з просвердленої дошки з натягнутими крізь неї мотузками. Ви прив'язували мотузки до товстої гілки, і все було готово. І от в нас така картина: вечір, багаття палає, і Ромек, без сорочки, стрибає на гойдалку, розгойдується все вище і вище, так що мотузки обвиваються разом з ним навколо гілки, і раптом стрибає з підігнутими ногами, перекидається, і з галасом падає у воду. Ось що це було! Він одразу ж висовував голову і плив до берега, а ми з Вальдеком та інші штовхалися до гойдалки, бо всі хотіли стрибнути.
З цієї причини Хеньо рідко качався. Ніхто не хотів пускати сопляка, він не міг сам пробратися, тому тинявся по берегу, куди хотів, а я був радий звільнитися від нього. Одного разу він зник на півдня і повернувся в шоломі від фрица. Він виглядав точнісінько як малий повстанець[7], тільки пов'язки бракувало. Ми лежали на березі, світило сонце, Хеньо помітив порожню гойдалку, виліз на неї, розгойдався і стрибнув, перш ніж я зрозумів, що відбувається. Вода одразу накрила його; він не міг виплисти крізь той шолом. Я пірнув, плив і мало не задихнувся – ось так душив страх за брата. Я витягнув Хеня, схопив його і відразу ж дав йому по пиці.
4
Харцерство (також ґарцерство), польський скаутинг (пол.
5
Конфедера́тка (пол.
6
"Парасоль" (Parasol) – так називалися зразкові харцерські дружини, названі так на честь батальону Армії Крайової, що бувзагоном до особливих завдань Керівництва до справ диверсій Штабу АК, який приймав участь у Варшавському повстанні 1944 року. Складався з харцерів.
7
Пам'ятник Малому повстанцю ("Mały Powstaniec") — це відома скульптура у Варшаві (Польща), присвячена дітям, які загинули та воювали у Варшавському повстанні 1944 року. Розташований на вулиці Подвал (Podwale) біля Старого міста. Він зображує хлопчика у завеликій касці, що символізує юних учасників спротиву. https://ru.wikipedia.org/wiki/%D0%9F%D0%B0%D0%BC%D1%8F%D1%82%D0%BD%D0%B8%D0%BA_%D1%8E%D0%BD%D0%BE%D0%BC%D1%83_%D0%BF%D0%BE%D0%B2%D1%81%D1%82%D0%B0%D0%BD%D1%86%D1%83