Звісно, я позичив Хеньо той степлер. Якраз перед тим, як він прикріпив хустку до лавки в альтанці.
+++
Пане Лукаше, по дорозі сюди бачили кота? Кішку, власне, звичайну, білу з латкою, тому Латкою її і зовемо. Не бачили? Ну, що ж поробиш, може ще повернеться.
Тож довелося відвезти Хенєка знову до Вроцлава, на вулицю Боровську, до відділення неврології. Вальдек, про якого нарешті настав час сказати добре слово, організував швидку госпіталізацію. Цей крок влучно відображає його характер. Вальдек допомагав людям, за умови, що нічого не загрожувало його бізнесу. Крім того, він любив їздити до Вроцлава, пити коньяк, курити цигарки та пояснювати своїм пухкеньким приятелям з воєводського комітету, як добре він керує Олавою. Там до нього постійно ставилися, як до сина старого Годфріда. Батько те, батько се, ось що йому казали. Вальдек був розлючений таким станом справ, і, можливо, тому ставився до нашого міста як до приватної каруселі. Він хотів довести свою спроможність. Але прагнув заскочити ще вище, до Вроцлава, можливо, навіть до Варшави, і якби він передбачив, що станеться, то ніколи б не заступився за Хенєка.
Власне, я ж мав розповідати про Хеня. Того ранку він аж прискав гумором. Брат практично збіг сходами вниз, вмостився на передньому сидінні та всю поїздку крутився, мов дитина. Йому подобалося усе: корови, підмоклі луки, подвійний автобус, який заблокував нас у Марцинковіцах, іржавіючи трамваї у Вроцлаві і все таке інше. Він нахилився вперед і барабанив пальцями правої руки по панелі приладів. Я був розлючений через це, благав його припинити, а в гніві забув те, про що і пан не пам'ятає – права рука Хенєка останнім часом мала тенденцію до занеміння, вона потребувала масажу.
Хенєк увійшов до неврологічного відділення, як Хенєрал, що в'їжджає до столиці завойованої країни. Він одразу запитав, де його ліжко. На столик поруч поклав святий образок, сів з чотками та почав клепати "Радуйся, Маріє". Інші пацієнти дивилися на нього з-під ковдр, ніби на мальоване теля, а я витягнув рушник, халат, запасну піжаму, щітку, зубну пасту, мило, папір, фрукти, навіть столові прибори та трохи грошей, які він міг би мати, щоб купити собі щось. Я сховав гроші в його Біблії, бо за бабками аж ніяк не простежить, але Біблію повинен був зберегти. Я попросив його запам'ятати, де в нього гроші. Хенєк кивнув і продовжив молитися. У нього знову були ці очі бешкетника. Я пішов до лікарів з пляшкою та конвертом, нагадав їм, що сьогодні приїхав пацієнт від Вальдека Готфріда, ще раз заглянув до Хенєка та пішов. Було важко повертатися назад. Я не міг зосередитися на дорозі; я міг думати лише про брата та про те, що вперше в житті він ночуватиме поза домом.
Наступного дня вони зателефонували Вальдеку з лікарні, бо у нас не було телефону. Лікар, який був учора, сказав, що вони зробили рентХен і не знайшли жодних слідів гематоми. Вальдек запитав, як це можливо, і він сказав, що вони робили це двічі, другий раз за вказівкою головного лікаря, і було б краще, якби приїхав його брат. Щойно Вальдек сказав мені, я закрив заклад і бігом в "малюка"[16]. На місці лікар затягнув мене до палати і запитав:
— Це так виглядає хворий тип?
Хенєк сидів, рожевий і веселий, вирізав серцевину з груші та сперечався. Пацієнти сиділи навколо, а Хенєк розповідав про городні ділянки для робітників, Діву Марію та похмуре майбутнє, яке чекало на світ і на нього самого. Він постійно повторював, що попереду на нього чекають великі завдання і що його будуть переслідувати. Лікар витягнув мене в коридор. Він хотів, щоб я забрав Хенєка, бо той непокоїть пацієнтів.
— Нам тут пророки не потрібні, – сказав він. — До нас часто потрапляють такі, хто бачить Бога та ангелів, але ваш брат інший. Він не гнівається на світ, владу чи нас. Інші такі Распутіни завжди кричать. Вони б убивали за Бога, але не він. Якби він так робив, проблема була б меншою; ми могли б, знаєте, знайти ліки та охолодити його. Тепер немає жодного способу. Він просто мутить воду. Через нього люди побіжать до ксьондза, а не до хірурга. Пан візьме на себе відповідальність за це? Пан мені на такого не схожий.
16
Fiat 126, відомий як "Maluch" (Малюк) — це культовий польський міський мікроавтомобіль, що випускався з 1972 по 2000 рік. Завдяки малим габаритам (довжина 3 м), задньому розташуванню двигуна та доступності, він став символом моторизації в Польщі та був популярним у східній Європі.