— Що ти, гівнюк, думаєш? Чому ти стрибав з гойдалки?!
А він, весь мокрий і в соплях, ридав:
— Бо хотів маршем піти до неба, як ті хлопці з Вестерплатте, по чотири[8].
— Немає неба! — Я тряс його і повторював слова, які нам казали вчитель у класі, командир дружини харцерів і багато інших людей. — Немає неба, придурок! Ти був би трупом, і що б я робив з тобою мертвим?
+++
Тільки коли я так пану розказую, то починаю розуміти, наскільки важливими були наші ріки, Одер та Олавка. Зараз, прошу пана, ріки людям лише перешкоджають. Річку не перетнеш, через неї шляху не скоротиш, річка підіймається, заливає підвали та поля, тому ми думаємо, що було б краще, якби ніяких річок не залишилося. Я не можу уявити собі дитинство без води. Ні власного, ні Хеня. Біля води навіть не треба було нічого робити; вона приносила спокій. Ми часто сиділи біля шлюзу, щоб спостерігати за вугільними баржами. Рухомі чорні острови. Ми задавалися питанням, куди вони пливуть і що там є. Хеньо жував травинку, простягав босі ноги і фантазував про далекі землі Есперанто та Суахілі. Ніяк не вдавалося пояснити йому, що це дещо інше.
Перший серйозний впердіж, який Хеньо отримав від батька, також пов'язаний з водою. І боліти мусило двічі сильніше, бо Хеньо його сліпо кохав. Звичайно, зараз ми бачимо речі по-іншому, але батечко лоїв нам шкіру лише тоді, коли ми насправді заслуговували. Те саме не можна сказати про старого Готфріда, бо бідний маленький Вальдек не сидів як слід кожен урок, а лише присідав на стільці, захищаючи свою зболілу дупу. Наш тато бив відкритою долонею, рідко брав ременя, а для особливих випадків тримав плетений батіг, захований на полиці у вітальні, куди ніхто з нас не міг дотягнутися. Ми знали, що якщо він схопить батіг, то пощади не буде. Він казав, що наші гидкі характери зламаються раніше, ніж цей батіг. Коли Хеньо впав зі стіни замку, мене били ременем, і нас обох били ним після того, як ми пішли на риболовлю.
У нас було наше таємне місце прямо на річці Олавка, одразу за Ячковіцами, у напрямку села Черниці. Там був пологий поворот з піщаним схилом. Вода вже через метр від берега робилася глибокою. Ми ловили рибу на черешні та черв'яки, Хеньо на хліб, і у нього не дуже виходило. Здебільшого ми розмовляли. Я казав, що молоді судаки зазвичай плавають біля дна, а Ромек швидко додав, що так ми не зможемо отримати жодної інформації про судака. Лящ — це інша історія. Лящі завжди в мулі, їх можна зловити. Ми намагалися зрозуміти звички риб та їхню психологію, таку ж загадкову, як психологію тих марсіан, яких нібито бачив Гагарін. Ніхто, крім Хенєка, не сумнівався, що риби відрізняються від усього іншого в цьому світі: бабок у воді, коней, птахів, людей загалом. Тільки Хенєк думав інакше. Він був упевнений, що риби нічим не відрізняються від мене чи від пана. У них є свої підводні домівки, школи та дошкільні заклади, а вечорами пані лещ булькає на пана леща, бо той знову повернувся під ранок.
У ті часи жінки справді піклувалися про дім, наша мати взагалі. У нас завжди було щось їсти, зазвичай картопля зі сметаною, а по неділях на столі була курка. Наш поверх був досить похмурим місцем, заповненим важкими меблями, які залишилися після німців. Тріснуті вікна ледве трималися на клеєному папері, а як тільки в нас відкрили магазин "Гном", мама та інші жінки влаштували штурм на фіранки, які завезли туди. Вона повісила їх, і ми одразу відчули себе, ніби живемо у Варшаві. Все було б добре, якби не дурний Хеньо, який зірвав їх на сітки та полетів на Олавку. У нього навіть добре йшло, але коли до мене дійшло, все скінчилося – фіранки були порвані, пахли брудом і обважнілі.
Я за це добренько дістав по дупі, бо тато ніколи не бавився в те, щоб знайти винуватця. Він схопив мене за волосся, стягнув штани та полупцював. Я кричав і намагався втекти, поки мама плакала над тими фіранками. Зрештою, тато кинув мене на підлогу та побіг за Хеньо. Той сам стягнув штани та ліг йому на коліна, а тато лупцював та спостерігав, чи рівномірно у того набрякає дупа. Мій брат лежав нерухомо, не плакав і не кричав, просто дивився прямо перед собою своїми великими, здивованими очима. Тато, мабуть, думав, що він недостатньо лупцює, або малий з нього насміхається, тому він продовжував бити його, поки мама не схопила його за зап'ястя. Дупа у Хеня озпухла і зробилася червоною, як у мавпи. Мама хотіла знати, чи тато хоче вбити їхню дитину за якусь дурну фіранку, а Хенєк насилу натягнув штанчата та запитав, чи залишилося ще тепле молоко.
8
Це слова з вірша Константи Ільдефонса Галчинського під назвою "Пісня солдатів з Вестерплатте. Цей твір (написаний у 1939 році, опублікований у 1943 році) є поетичною даниною захисникам Вестерплатте, зображуючи їхню посмертну подорож до неба як дисциплінований військовий марш "по чотири".