— Я поговорю з кардиналом, – нарешті сказав Ромек. — Розповім йому, що відбувається. Він скрутить справі шию на рівні воєводства. Розумієте, що це означає? Новина про Олаву не пошириться вище, ані у Варшаву, ані в Рим, принаймні офіційно. Розслідування цього нібито дива проведено не буде; ніхто його не визнає і не підтримає. Священикам буде заборонено приходити на ділянки, і це означає, що завжди знайдеться якийсь божевільний, але справа дозріла для розслідування. Нехай собі киснуть на своїх городах.
Голос Ромека був сумним, бо, гадаю, він трохи заздрив вірі Хенєка, його близькості до дива та відданості людей — усьому, що він втратив, граючи на гітарі, крутячи платівки Пола Анки та збираючи німецькі штрих-коди з думкою про хворих дітей у Свідниці. Щось зловісно шепотіло за дверима. Вальдек підніс пальці до губ, потім відвів їх і сказав, що в такому разі він адміністративно придушить кожну ініціативу Хенєка. Не буде ні каплиці, ні навіть недільної школи, нічого.
— Є ще Лонгін, — додав він. — Я візьму його на себе, якщо вийде. Я роблю це, Збишеку, перш за все для тебе.
Після того ми випили, і я погодився бути посередником між ними двома та моїм братом. Я наголосив, що не маю на нього жодного реального впливу, але спробую Хенєка переконати. Коротше кажучи, я захищатиму Олаву від Хенєка всіма силами, а Хенєка — від нього самого. Звісно, я мав намір дотриматися лише другої частини своєї обіцянки. Брат повинен захищати брата будь-якою ціною. Навіть якщо брат не хоче жодного захисту. Тож ми уклали тристоронню угоду: ми пообіцяли один одному, що разом контролюватимемо ділянки. Священик, перукар і член партії. Без нас нічого про нього, нічого про Хенєка. Ми пили дедалі радісніше, ніби кожен з нас зумів переконати себе, що справа закрита, як ксьондз в багажнику[33]. Ми сиділи в напівтемряві. Палили цигарки. Африканські маски дивилися на нас. Коли Ромек пішов до туалету і довго не повертався, ми з Вальдеком сміялися з того, що він дивився на календар з голими жінками. Я почувався величезною дитиною і ніколи б не подумав, що наша дружба тієї ночі пішла до біса. Вона потонула в горілці, і все скінчилося.
Я і досі пам'ятаю самий кінець тієї ночі, коли очі і роти самі закривалися, коли ми вже з'їли ковбасу та мариновані гриби, і нам хотілося — принаймні мені хотілося — ще одну чарки горілки. У Вальдека на пику вилізли червоні плями, а по тих плямах, пане Лукаш, текли сльози. Він сидів там, мовчки, облизував свої пальці та плакав. Ромек не знаходив для нього розради, і я теж не знав, що сказати, бо за дверима, в третій кімнаті, лежав батько Вальдека, старий Готфрид. Інсульт, крововилив, щось неврологічне, точно не знаю. Як спитати? Він не вставав. Він не сідав. Він не говорив і не їв без сторонньої допомоги. Він просто хрипів, іноді виючи, згадуючи, хто він такий, ким він був і що з ним сталося на старість. Що я можу сказати? У нього було гарне життя і жахливий кінець, але тільки це гарне життя має значення, нічого більше, бо мало хто його має, а кінець жахливий для всіх без винятку.
+++
Я помітив, що пан посміхнувся, коли я говорив про Данусю. Тож, можливо, я розповім панові щось ще, і пан посміхнеться і мені. У ті часи у нас не було домофонів; всі знали один одного, і навіть якщо хтось приходив на вокзал і питав, де хто живе, всі знали, куди треба йти. Пам'ятаєте тих двох старих, яких я вигнав зі сходової клітки? Невдовзі за ними пішли ще. Лише троє волхвів прийшли побачити Ісуса, тоді як на Спортивну вулицю прийшли кілька десятків. Вони принесли сморід і жирні обгортки в якості подарунків, залишаючи лайно в засміченому срачеві, якщо Хенєк їх, звичайно, впускав нагору. З тим сортиром був кошмар, бо, як я вже казав панові, вода часто доходила лише до третього поверху. Я гнав з відром до сусіда на низ, а сусід сміявся і казав:
— Якби я був на твоєму місці, сусіде, я б хоча б сховав туалетний папір, бо ці веремії використають його весь, і що тоді?
Я відповідав, що в мене є стопки проповідей, надрукованих паном Больо, і повертався до своєї кімнати. На щастя, майже щовечора хтось був удома, Данусь чи я. Веремії збиралися на галявині перед будинком. Вони читали молитви за чотками, запалювали свічки, безперервно співали. Іноді вони піднімалися на наш поверх. Тут ставали на коліна перед дверною ручкою, просили благословення. Тоді Данусь відчиняла двері на довжину ланцюжка і казала щось такого:
33
Алюзія до ксьондза Єжі Попелушки. Єжи Попелушко (пол.