Один бомбило розповідав, що найбільше весело було з тими, кого Хеньо зцілив. Уявіть собі: жінка років п'ятдесяти, у білій блузці та чорній спідниці, виходить з ділянок, кидає милиці та дякує небу за відновлену силу в колінах. Вона летить узбіччям до залізничного переїзду і далі, до Олави. Мій бомбило вже знає, що буде далі, і рівно проїжджає мимо цієї баби. Крім того, неможливо прискоритися, бо тут же людина на людині — тягнуться узбіччям на колінах. Ноги жінки заплутуються, вона ще не знає, що відбувається, намагається йти швидше, ніби доводить, що заслуговує на ці здорові ноги, і раптом її буквально підрізає, кидає в обійми людей, а розвеселений таксист одразу ж засовує її в "полонез". Принаймні, так було, поки Вальдек не випустив автобуси, і я думаю, в принципі, добре зробив.
Були й інші, жорстокі веселощі. Ми не бачили таких настілки завантажених поїздів з перших років після війни. Веремії притискалися обличчями до вікон, як водорості, заповнюючи коридори та туалети. Такий поїзд під'їжджав до станції, і з вагонів висипалися чоловіки в картатих сорочках і рибальських жилетах, жінки в шарфах, матері з дітьми, сліпі, кульгаві, виснажені від раку, з ногами, мов фіолетові хлібини, з ранами на руках – все що хочеш.
Було кілька способів дістатися до сараю. Багато хто йшов через міський парк, про який я розповім панові за мить. Інші йшли через центр міста. Нібито і далі, але туди було легше потрапити. Був ще інший шлях. Городні ділянки знаходилися прямо біля залізничних колій, приблизно за два кілометри від станції. Веремії виходили, поїзд вирушав, і вони пленталися за ним вздовж насипу або вздовж самих колій. Дехто намагався повзти на колінах, а навіть якщо ні, знаєте, пане Лукаш – коли молишся, ти не запрацьовуєшся всмерть. Через Олаву в середньому кожні чотири хвилини проходили поїзди до Вроцлава, Познані, Кракова та Ченстохови, а також безліч приміських поїздів. Якщо ви керуєте поїздом, то очікуєте побачити на колії, скоріше, косулю, а не групу з Ченстохови. Безпорадні машиністи гальмували, зупинялися, і, зрештою, затримки ставали настільки серйозними, що поїзди доводилося пускати в об'їзд, що спричиняло ще більші затримки. Були навіть трупи. Бідний, добрий Хеньо стояв під будкою з інструментом, об'являв радісні та скорботні таємниці, хапав віруючих за щелепи та приймав вотуми[41], навіть не підозрюючи, що ненавмисно порушив залізничний рух по всій Польській Народній Республіці.
Найчастіше веремії гуляли міським парком. Вони рухалися повільно, молитовними групами, постійно збиваючись зі шляху. Наш парк великий і чимось нагадує ліс. Він густий, але стежок мало. До них підходили хитрожопі типи, цілими зграями — продавали фотографії з сараєм на ділянці та хрести, яких нібито торкався Хеньо. Деякі веремії нібито бачили серед дерев Добру Пані, яка показувала їм дорогу. Вона завжди зникала, перш ніж хтось міг підійти, але залишався її слід у вигляді срібного порошку на листі та стежині. Так казали. Веремії відразу ж кидалися, щоб його зібрати. Камінці та листя пакували до торбинок, сіток та кишень. Забруднені землею і тим листям, що стирчало звідусіль, вони виглядали мов язичники з серіалу "Забрала та каптури"[42] або лісові відлюдники, які ще не знають, що війна скінчилася. Нікому якось не прийшло до голови, що гравій в нашому паркові блищав сам по собі, так саме як і мокре листя, яке, як правило, блищить.
Вони йшли по коліях, через парк, через місто, їздили автобусами та таксі. Автобуси також прибували і з боку Стшеліна. Звідки б вони не приїжджали, звідки б вони не прибували, вони набували ще більшої гідності, наближаючись до приміських ділянок. Звільняли ходу. Дехто падав на коліна та так і продовжував свій шлях. Самі сітки перекидали, смикаючи їх з-за спини наперед, ніби в них були камені чи щось таке. Іноді вони повзли, іноді падали, розкидаючи руки хрестом. Я не міг винести цього видовища, і не можу пояснити, звідки бралася моя злість. Було таке відчуття, ніби Хенєк раптом став сильнішим за мене і змушував інших робити те, до чого я нікого змусити ніяк не міг.
41
Вотум – дар, що приносить до церкви людина, яка вилікувалася від якоїсь хвороби. Зазвичай, це зображення хворого органу чи кінцівки, зроблене зі срібла. Вотуми кладуть до вівтаря.
42
Польський шпигунсько-пригодницький серіал про боротьбу поляків з Орденом хрестоносців перед Грюнвальдською битвою за романом Казімежа Коркозовича, знятий у 1985 році.