Біля воріт до ділянок виявилося, що таких хитрих типів було більше. Баби в беретах, селяни в кашкетах, дамульки: яструбиці та тигриці шипіли один на одну такі речі, яких я не чув навіть у "Лігві Дракона". Навіть не стану цитувати, пан Лукаш. Скажу лише, що якби Христос почув щось подібне, він би відсахнувся від усієї цієї історії з розп'яттям і не турбував би нас. Вони били одна одну ногами, хапали один одного за святковий одяг, а якщо в когось була табличка, то він нею лупив свого сусіда. При цьому покаянних свічок і молитвеників з рук вони не випускали. В очі мені кинувся напис біля воріт: ЗА ЗГОДОЮ ОРГАНІВ ВЛАДИ БОГОМАТІР ПРИЙМАЄ У ВІВТОРКИ, ЧЕТВЕРГИ ТА СУБОТИ, З 8-00 ДО 18-00. Як пан сам бачить, договір між Владеком та Хенєком діяв.
Я, мов трактор, пер вперед, і раптом, пане Лукаш, образи та бійки припинилися, з'явилися дротяні бар'єри та почався благочестивий порядок. Ми майже дійшли до повороту на Хенєкову ділянку, тільки не там, де були сортири, а з протилежного боку. Входиш з одного боку, виходиш з іншого, і за порядком стежила група здорованів з синьо-білими пов'язками на руках. Перед таким навіть я б не підскочив. Вони просто спостерігали, чи хтось не зайде надто далеко вперед, і передавали аркуші з гімнами в натовп. Люди називали їх матвіями, на честь того євангеліста, який працював на митниці. Ними керував не хто інший, як Польдек. Він ходив за бар'єрами, як капітан на борту військового корабля. Він давава настанови матвіям, пояснював вереміям, що очікування закінчилося, підносив друковані тексти з портативної імперії пана Болека та повертався з грошима. Люди перестали чинити опір, "курв" і "хуїв" вже не було чутно, дощ бив в сторінки, а співали щось на кшталт:
Багато людей іде на ділянку
Діти й старі і молодь з візками іде
В альтанці висить килимок солом'яний
Любимий нам Хауснер чекання почне[43].
Бачите? Пам'ятаю. Я чув цю та інші пісеньки стільки разів, що вони закарбувалися в моїй голові. Тож я стояв з паном Шульцем у провулку завширшки близько шести метрів, між одним низьким парканом та іншим, навколо товпилися матвії. Я пропихався далі, і прямо перед самою ділянкою побачив ту нещасну Чесю, у гарному кожусі з коричневої овчини, в хутряній лисячій шапці та чоботях до литок. Вона любила вбиратися. Пані Чеся — це окрема тема, але поки що я просто скажу, що вона була схожа на регулювальника дорожнього руху. Вона вирішувала, хто зайде першим, а хто пізніше, і, наскільки мені відомо, лише найстарші та прикуті до ліжка могли її вблагати. Позаду неї двоє матвіїів відбирали подарунки. Вони кидали їх у дві купи: свічки ліворуч, квіти, здається, праворуч. Таким чином роззброєний веремій міг стати перед Хенєком.
Там, де росли помідори, стояв ліс дерев'яних стояків з назвами місцевостей. З них звисали хрести та гілочки, деякі з яких були сформовані у сердця. Гілочки і букети штучних квітів також були розкидані навколо сараю. Розп'яття тепер було прикрашене вінком. Праворуч стояли дві великі статуї Діви Марії, включаючи ту, яка пізніше спричинила знаменитий скандал. Також були вази, полиці для свічок, відра та гілочки. Я зазирнув в будку. Хеньо втиснув всередину невеликий вівтар з свічником, свічкою, схожою на молоду березу, та Христом, приблизно в чотири рази більшим за того, що стирчав у нього в кімнаті. Загалом, там було безліч статуй усіх розмірів, і я дивувався, чим маленький святий поступається велетенському. У кутку лежала купа милиць та білих палиць, а на стіні висіли медалі, ринграфи[44], сталевий образ Пані з Ченстохови та чотки — кілька сотень чоток. Завдяки вогникам свічок усе мерехтіло ніжним сяйвом, прекрасним, як на цвинтарі в День усіх святих, і, скажу вам, на коротку мить я почув себе добре, бо ми були близько до цілі, і це полум'я, що все ще відбивалося в хрестах та медальйонах, якось пом'якшувало осінь, дощ і сморід ближнього нашого.
Поруч з сараєм стояв невтомний Хенєк, у куртці, гумових калошах та светрі, з хрестом на грудях і білими вухами. Очі у нього були такими, наче в них посвітили галоХенною лампою. Він хапав чергових вереміїв за щелепи, а вони падали перед ним на коліна, запихаючи банкноти йому до кишені. Він записував кожну зцілену людину в блокнотик, а з нього акуратно переписував їх у зошит, вже на Спортивній. Ну, неважливо. До нього дібрався чоловік з дружиною в інвалідному візку. Вона була синя, він був наляканий. У них було щось беззахисне та зворушливе, як у дітей. Їм можна було заподіяти будь-яку шкоду, але в реальному житті ніколи цього не зробиш. Щось не дозволить. Мені стало погано, дивлячись на цю пару, на цих людей взагалі. У будь-якому разі, Хеньо стиснув щелепу жінки, і вона здригнулася, ніби по ній пропустили електричний струм, і встала, тільки ковдра злетіла з колін. Старі жінки запищали, а чоловік, який тримав візок, витер башку, і одразу ж у нього з носа потекла кров, ніби шланг відкрили. Щось за щось, подумав я.
44
Ринграф – широкий бляшаний нагрудник з релігійним символом чи національним гербом, який носили військові (істор.).