Тож він припаркував свій "полонез", вивільнив онучка із заднього сидіння та повів його вперед, поклавши руку на голову. Цей хлопець, до речі, на вигляд був як свій дід. Лонгін зупинився перед закладом та запалив сигарету. Інші палили у мене; він би ніколи цього не зробив. Він прогулювався ходою гестапівця, з сигаретою "кемел" у мавпячій пащі, і чудово знав, що всі на нього витріщаються. Нарешті він зайшов. Я потиснув руку спочатку йому, потім хлопчику. Важливо, щоб дитина почувалася себе в перукарні дорослим. Здивований Лонгін сів у кінці черги, наче звичайний громадянин. Його онук плюхнувся поруч, як і він. Він поставив коліна разом, схрестив руки на грудях і ледь помітно закусив губу. Ви коли-небудь бачили таку дитинку?
Прийшла його черга. Лонгін сказав підстригти онука коротко, трохи до середини вуха. Так роблять поліцейські у формі. Я подивився на хлопчика і запитав Лонгіна, чи він впевнений. Він був здивований, бо, мабуть, не звик, щоб його думку ставили під сумнів. Бачите, цей хлопчик, цей кишеньковий міліціонер, застебнутий до шиї, мав вуха більші ніж у Урбана[47]. Таким нелегко на подвір’ї, особливо коли Лонґін долупується до батька у міліцейському відділкові. Я запитав у хлопця, скільки в нього добрих друзів. Він знизав плечима. Тож я сказав Лонґіну, що нам варто почати з довгого волосся, щоб закрити йому вуха.
— Гаразд, ви двоє знаєте один одного, — сказав мені Лонґін. — А може і в Бога віруєте?
Ага, отже, почалося, подумав я про себе. Я сказав йому правду і додав, що мені байдуже, що Хенєк робить на ділянці. Це його справа; мене там навіть не було. Зрештою, я зізнався, що мене щиро зворушила ця несподівана турбота. Сам комендант прибув і про брата питає. Тим часом клієнти змилися. Лонґін приніс стілець. Я повільно, обережно підстриг хлопця, ніби оперував йому відкрите серце. Пане Лукаш, з дітьми треба бути дуже обережним. Дехто з них перед першою стрижкою боїться, що буде боляче. Хоча в житті болить усе, крім волосся. Я обережно поправив його маленьку голівку та як ніколи слідкував, що ножиці не притискаються до його вух, але не тому, що поряд із ним сидів страшний Лонгін. Це був перший раз, коли цей маленький хлопчик був у моєму закладі. Від мене залежало, чи йому сподобається ходити до перукаря, чи він буде піклуватися про свою зовнішність, що зробить його щасливішим і зможе краще справлятися з життям. Лонгін, здавалося, не переймався такими дрібницями. Він хотів, щоб його онуки були вихованими та охайними, а не щасливими. Він не попускав, розпитував про Хенєка.
— Пан свого брата любить? Я так і вважаю Сім'я дуже важлива для мене, хоча в мене самого брата немає.
Я подумав хвилинку і сказав щось на кшталт:
— Мені здається, що брата любиш більше за всіх. Бо воно ж як: батьки колись помруть. Діти полетять з дому. Баби приходять і йдуть; одного дня вона тебе дуже любить, наступного — вже залазить на твого найкращого приятеля. Друзі, так взагалі, перестають пити горілку, одружуються, і це все, що ми від них бачили. Але брат залишається на все життя. Мені подобається думати, що Хеньо молодший, бо він поховає мене, а не навпаки. Я взагалі не можу уявити, як ховати молодшого брата.
Лонгін слухав цю балаканину з відкритим ротом. Він не дуже сприймав довші речення, і я згадав саме цих дівчат, бо з усіх жінок Лонгін знав лише свою законну, підстаркувату чаплю з голосом, як у двигуна на холостому ходу. Він зняв темні окуляри і встромив в мене свої тверді намистинки.
— А він, я маю на увазі Хенріка, в Бога вірить?
— Ну, якнайбільше. На мою думку, він би не робив таких речей, якби не вірував. Він би займався чимось іншим, тобто. Він любив тихе життя.
— Ага, — відповів Лонгін. — Тож, товариш вважає, що там і справді з'являється Діва Марія?
Звісно, я знав, що Лонгін не прийшов просто постригти онучка, а втягує мене в якусь халепу. Він просто такий. Він казав кілька, здавалося б, звичайних, безглуздих слів, а потім раптом проводив риску, під якою середньо розуміючій людині була б хана. Подумайте самі. Якби я сказав, що на ділянках є Діва Марія, я б виглядав як союзник Хеньо, віцепророк, божевільний. Якщо я заперечую, буде ще гірше, бо я виставлю Хеня шахраєм, і його посадять. Тільки я, пане Лукаш, не втратив самовладання і, принаймні спочатку, мені вдалося розібратися з такими скотиняками, як Лонгін.
— Я того не знаю, нічого такого не бачу, — сказав я, продовжуючи стригти отупілого онучка.
— З Хенєком інша історія. Ця Діва Марія може бути як головний біль. Якщо у товариша у скронях лупає, то товариш сам на сам з цією неприємністю. Я ж того болю не почую, і не побачу його, як, наприклад, рану, — сказав я, і намистинки Лонгіна звузилися. — Товариш може розповісти мені про свій головний біль, і я зроблю з ним усе, що захочу. Ось так і з Дівою Марією. Ми не знаємо, як з нею насправді, але я знаю, що Хенєк її бачить.
47
Єжи Урбан, уродж. Єжи Урбах (1933-2022) — польський журналіст, коментатор, письменник і політик, найбільш відомий як засновник і головний редактор щотижневого журналу "Ні". З 1981 по 1989 рік він був прессекретарем комуністичного уряду Польської Народної Республіки, а в 1989 році — головою Польського комітету радіо і телебачення. Затятий антиклерикал і прокомуніст протягом усього життя, він часто опинявся в центрі численних суперечок через свої нефільтровані коментарі та укорінені політичні погляди, що призводили до підтримки комуністичного режиму.